Година Бика
Шрифт:
Величний головний лікар госпіталю, у повсякденному вбранні медиків Ян-Ях — яскраво-жовтому халаті з чорним поясом і жовтій м’якій шапочці, в окулярах, угледівши Евізу, розтягнув у посмішці тонкі, неприємні губи хитруна й зануди. Гострі, примружені очі пробігли поглядом по її вбранню, яке здавалося яскравим, настільки личило воно настрою і гордому обличчю хазяйки.
— Ходімо до моєї машини! — І, не чекаючи згоди, головний лікар повів гостю до бокового виходу, де стояв довгий і вузький транспортний механізм.
Конференція мала відбутися у палаці за містом, машина дісталася туди крутою дорогою, випереджаючи безліч пішоходів. В одному місці Евіза звернула увагу на стару «джи» з важкою коробкою на плечах й мимоволі змахнула рукою, просячи
— Ви, я помітив, здивувались, що ми не підвезли стару? — почав головний лікар, скосивши очі на Евізу, що йшла поряд.
— Ви спостережливі.
— У нас неможливо бути надто добрим, — ніби виправдовуючись, сказав тормансіанин. — По-перше, можна підхопити інфекцію, по-друге, треба берегти машину, по-третє…
Евіза зупинила його жестом.
— Можете не пояснювати. Передусім ви думаєте про себе, бережете машину, цей примітивний виріб із заліза й пластмаси, більше, ніж людину. Усе це природно для суспільства, в якому життя меншості тримається на смерті більшості. Тільки навіщо ви присвятили себе медицині? Чи є сенс лікувати людей при легкій смерті й швидкій зміні поколінь?
— Ви помиляєтесь! «Джи» — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.
— Наші предки помилялися так само, вважаючи мозок і психіку чимось окремим від тіла, нібито не пов’язаним з усією природою в цілому. Дехто стверджував, що весь світ лише похідна людських уявлень про нього. Тут витоки багатьох біологічних помилок. Мозок і психіка не створюються самі собою. Їхня структура й робота — похідні суспільства часу, суми знань у період становлення індивіда. Тільки шляхом безперервного всотування нових вражень, знань, відчуттів мозок у людей емоційних і з доброю пам’яттю долає закономірну консервативність — і то лише до певних меж. Великий учений, що досяг вершини через тридцять років своєї діяльності, робиться консерватором, безнадійно відсталим від епохи. І сам не зрозуміє цього, бо його мозок настроєний співзвучно світу, який залишився позаду, відійшов у минуле.
— Але ж можна моделювати нові умови, нарощувати їх…
— Поки моделюєте, ще більше розійдуться кондиція мозку й умови середовища. Ноосфера, тобто психічне оточення людини, змінюється набагато швидше біологічної трансформації.
— Ми не теоретизували, а боролися зі смертю, на досвіді осягаючи нові можливості продовження життя.
— І додали до колосального списку злочинів природи і людини ще мільйони мучеників! На додачу деякі відкриття завдали людям більше шкоди, ніж користі, навчивши політичних бандитів-фашистів ламати людину психічно, перетворювати на покірну худобу. Якщо полічити всіх замучених під час дослідів тварин, розтерзаних вашими операціями хворих, тоді доведеться строго засудити ваш емпіризм. В історії нашої медицини й біології також мали місце ганебні періоди нехтування життям. Будь-який школяр міг різати живу жабу, а напівграмотний студент — собаку або кицьку. Тут важливо знати міру. Якщо переступити межу, то лікар стане різником або отруювачем, вчений — вбивцею. Якщо не дійти до потрібної межі, тоді з лікарів виходять прожектери або неосвічені чинуші. Але найнебезпечніші фанатики, готові шматувати людину, не кажучи вже про тварин, щоб здійснити небувалу операцію, замінити те, чого
Головний лікар смикнув Евізу за руку, зіпнувши її з доріжки. Вони опинилися за буйними заростями кущів.
— Нагніться, швидше, — прошепотів тормансіанин так вимогливо, що Евіза скорилась.
Від воріт бігло кілька людей, які гнали попереду себе огрядного чоловіка з сірим обличчям і вибалушеними очима. Сили залишали його. Він зупинився хитаючись. Один з переслідувачів ударив його коліном в обличчя, зігнувши товстуна навпіл. Другий збив жертву з ніг. Переслідувачі заходилися топтати чоловіка ногами.
Евіза вирвалася з рук головного лікаря і кинулася до місця розправи, вигукуючи:
— Зупиніться, припиніть! — Безмірне здивування промайнуло на озвірілих обличчях. Кулаки розтулилися, тіні посмішок пробігли по скривлених губах. Запала тиша, в якій чути було лише схлипування жертви.
— Як ви можете, шестеро молодих, бити одного — недужого й старого? Чи не соромно вам за негідний вчинок?
Міцний чоловік у голубій сорочці нахилився вперед і тицьнув пальцем в Евізу.
— Велика Змія! Як я не зрозумів! Ти ж із Землі?
— Так! — відповіла Евіза, припавши на коліно, щоб оглянути пораненого.
— Облиш це стерво! Погань живуча! Ми його тільки трохи провчили.
— За що?
— За те, що він писака. Ці кляті писаки-лакузи вигадують небилиці про наше життя, перебріхують історію, доводячи велич і мудрість тих, хто їм дозволяє жити й добре платить. За одну фразу в їхній, писанині, яка сподобається володарям, доводиться розраховуватись усім нам. Таких мало бити, їх треба вбивати!
— Стривайте! — вигукнула Евіза. — Може, він не так уже й винен. Ви тут не дбаєте про точність сказаного або написаного. Письменники теж не думають про наслідки якоїсь дошкульної, ефектної фрази: вчені — про те, що спричинить їхні відкриття. Вони поспішають швидше оповістити світ, нагадуючи півнів, які кричать навперебій.
Ватажок розплився у посмішці, відкритій і симпатичній.
— А ти, земна, розумниця! Тільки помиляєшся: ці знають, що брешуть. Вони гірші від дівчиськ, яких беруть у садах за гроші. Ті продають тільки себе, а ці — всіх нас! Я їх ненавиджу, — він штовхнув свою жертву, яка відповзала навкарачки.
— Припиніть, нещасні! — Евіза загородила собою письменника.
— Змія-Блискавка! Ти нічого не розумієш, — примружився ватажок, — це вони нещасні, а не ми. Ми йдемо з життя, сповнені сил, не знаючи хвороб, не знаючи страху, ні про що не турбуючись. Що може нас налякати, якщо скоро все одно смерть? А «джи» вічно тремтять, боячися смерті й довгого життя з невідворотними хворобами. Бояться не догодити «Змієносцям», бояться мовити слово проти влади, щоб їх не перевели до «кжи» й не спровадили до Храму Ніжної Смерті. Побоюються втратити свої нікчемні привілеї у харчуванні, житлі, вбранні.
— Таж їм треба співчувати.
— Овва! Чи відомо тобі, чим заробляється право на довге життя? Придумують, як примусити людей підкорятись, як зробити їжу з усякого непотребу, як примусити жінок народжувати більше дітей для Чотирьох. Шукають закони, які б виправдовували беззаконня «Змієносців», вихваляють, брешуть, добиваючись підвищення.
— Отже, вони хочуть іти на важчу роботу?
— Е, ні! Чим вище у нас стоїть людина, тим менше працює. От і лізуть, щоб досягти чину «Змієносця», і задля цього готові зрадити весь світ.