Година Бика

Єфремов Іван

Тор Лік підняв перископ СДФ, який одночасно правив за антену. Наближався час, коли «Темне Полум’я» створить «дзеркало»-рефлектор у верхніх шарах атмосфери над містом Кін-Нан-Те. Мандрівники викличуть літак і зможуть порадитися з приводу того, що сталося.

Індикатор зв’язку заблимав синім вогником. Для заощадження енергії вирішили вести переговори без зображення, з вимкнутими ТВФ.

Вражена Тівіса сновигала між могилами і все ніяк не могла заспокоїтись, докоряючи собі, що не врятувала полонених.

Тор

Лік підійшов до неї й хотів обняти, але жінка відступила.

— Хто ці істоти? їх не відрізниш від людей і водночас не назвеш людьми. Чого вони тут? — болісно прозвучало її запитання.

— Оце, мабуть, та сама небезпека, на яку натякали чиновники Торманса, — впевнено сказав Ген. — Очевидно, вони соромляться зізнатися, що на планеті Ян-Ях є такі види — суспільством не назвеш, — види бандитських зграй, які ніби воскресли з Темних Віків Землі!

— Так, небезпека набагато страшніша, ніж лімаї Дзеркального моря і пожирачі черепів у лісі, — погодився Тор.

— Я пригадав, на жаль, пізно, одну з лекцій Фай Родіс, — зажурено зітхнув інженер броньового захисту, — про дивовижну жорстокість, що нагромаджувалася в психології стародавніх рас. Звідси випливав висновок про різні рівні інферно в різних народів в один і той же час. Внаслідок приниженості перед володарями життя в будь-якому образі — звіра, бога чи можновладця — виникає потреба усвідомлення власної вищості через витончені тортури й знущання над усіма, хто потрапляє під владу таких нелюдей.

— Мені здається, тут не те! — збуджено крикнув Тор Лік. — Як і будь-яке інше, тормансіанське суспільство набувало моральних цінностей завдяки вихованню в суворій школі життя. Вони втрачалися в титанічній експлуатації, і настала загальна аморальність, яку не можуть стримати ніякі грізні закони чи жорстокість «лілових».

— Ні, я мушу поговорити з ними! Ген, вимикайте поле. — Тівіса попрямувала до отвору в стіні.

Поява Тівіси викликала збудження натовпу, що заповнював майдан. Тівіса підняла руки, показуючи, що хоче говорити. З двох боків підійшли, очевидно, ватажки — напівголий з чуприною, стягнутою у джгут, і татуйований у супроводі своїх подруг. Жінки, схожі одна на одну, як сестри, йшли, крутячи худими стегнами.

— Хто ви? — запитала Тівіса мовою Ян-Ях.

— А ви хто? — запитав у свою чергу татуйований, він говорив на «низькому», примітивному наріччі планети, з його незрозумілою вимовою, проковтуванням приголосних і різким підвищенням тону в кінці фраз.

— Ваші гості із Землі!

Четверо вибухнули реготом, тицяючи пальцями в Тівісу. Сміх підхопив увесь натовп.

— Чому ви смієтесь?

— Наші гості! — прорепетував напівголий, наголошуючи на першому слові. — Невдовзі ти будеш наша… — і він зробив жест, що не лишав сумнівів у долі Тівіси.

Жінка Землі не збентежилась і, не здригнувшись, сказала:

— Хіба ви не розумієте,

що котитесь у безодню без вороття, що нагромаджена у вас лють повертається проти вас? Що ви стали власними катами й мучителями?

Одна з жінок, злісна і наїжачена, як розлючена кицька, зненацька наблизилась до Тівіси.

— Ми помщаємось, помщаємось, помщаємось! — закричала вона.

— Кому?

— Усім! їм! Хто конає безсловесною тварюкою і тим холуям, що служили у володарів, а тепер вимолюють життя.

— А хто такий холуй?

— Мерзенний раб, який виправдовує своє рабство, той, хто обурює інших, повзає на животі перед володарями, хто зраджує і вбиває крадькома. О, як я їх ненавиджу!

«Ця жінка піддалася тяжкому приниженню, насильству, що поставило її на грань безумства», — подумала Тівіса й тихо спитала:

— Але хто образив вас? Саме вас, особисто? Обличчя жінки спотворилось від гніву.

— А! Ти чиста, вродлива, всезнаюча! Бийте її, бийте всіх! Чого стоїте, боягузи! — заверещала вона.

«Психопатка!» — подумала Тівіса. Вона глянула на обличчя людей, які наближалися до неї, і сахнулась: жодної думки не було в них. Здичавіла й темна, плоска, як тарілочка, душа недорозвинутої дитини дивилась на неї очима цих людей.

І Тівіса вчасно відступила до воріт, Ген Атал, що стежив за переговорами, тримаючи руку на кнопці, замкнув захист. Відкинуті переслідувачі покотились по плитах древньої площі.

Тівіса схопилася за щоку, як завше в хвилини розчарування і невдач.

— Що ти можеш іще, Тіхе? — запитав Тор Лік, називаючи її інтимним іменем, яке виникло ще за часів подвигів Геркулеса.

— Була б на моїм місці тут Фай Родіс!.. — з гіркотою сказала Тівіса.

— Боюся, що й вона не добилася б від них нічого доброго. Хіба що застосувала б свою силу масового гіпнозу… Ну, зупинила б їх, а що далі? Ми їх теж спинили, але ж не вбивати їх лазерним променем, рятуючи наші дорогоцінні життя!

— О ні, звичайно! — Тівіса замовкла, вслухаючись у гомін юрмища, що долинав через огорожу кладовища.

— Можливо, їм потрібні наркотики? — запитав Ген Атал. — Пам’ятаєте, як широко вживалися вони в давнину, особливо коли хіміки винайшли наркотик дешевий і ефективніший, аніж алкоголь і тютюн?

— Не сумніваюся, що в них є одурманюючі засоби. Досить поглянути, як вони рухаються. Але суть біди в іншому — у втраті людяності. В давнину траплялося, що дикі звірі виховували маленьких дітей, волею випадку полишених напризволяще. Відомі діти-вовки, діти-павіани, навіть хлопчик-антилопа. Певна річ, могли вижити лише індивіди, наділені особливим здоров’ям і розумовими здібностями. І все ж вони не стали людьми. Діти-вовки втрачали здатність ходити на двох ногах. Ось що робиться з людиною, коли інстинкти й природні потреби тіла не врегульовані вихованням.