Глибинний шлях
Шрифт:
— А що чути про війну? — спитала Ліда. — Мені тут майже не дають газет і забороняють слухати радіо.
— Чому?
— Мабуть, бояться, щоб не подала заяву про вступ добровольцем в армію, — пожартувала дівчина.
— Ні, серйозно, чому?
— Вважають, що мені треба берегти свою нервову систему.
— Війна розгортається, але особливих подій на фронті зараз нема.
В цей час у кімнату ввійшов Макаренко.
— З ким це ви? — сухо спитав він.
— А от вгадайте, — сказав я, подаючи йому трубку.
— Алло! Інженер Макаренко біля телефону, — промовив Ярослав.
Раптом суворий вигляд
Здавалося, від хвилювання йому захопило дух. На його чолі розгладилася глибока зморшка, що з’явилася за останні роки, на схудлому обличчі сяяла радісна усмішка.
— Лідо, ти видужала?
Я стояв в кутку кімнати і хвилювався, стежачи за тією розмовою.
— Мрію тебе побачити, — сказав Ярослав. — Пробач, що не писав, але тепер писатиму двічі на день.
Потім він довго слухав її розповідь. Не знаю, що вона говорила, але Ярослав наче завмер біля телефону.
Раптом задзеленчав другий телефонний апарат, що стояв тут же на столі. Я швиденько зняв трубку і спитав, кого треба. То Самборський терміново вимагав Ярослава.
— Хвилиночку, мене кличуть до другого телефону, — сказав інженер своїй співрозмовниці і взяв у мене трубку.
Тепер він слухав Самборського. Спочатку на його обличчі з’явилась досада, потім настороженість, що швидко перейшла в напруження і хвилювання.
— Треба устаткувати цим приладом усі літостати! — скрикнув він.
Очевидно, мова йшла про якісь важливі прилади та про необхідність швидше закінчити обладнання підземних бойових кораблів.
— Зараз прийду до тебе, — промовив Макаренко і повісив трубку.
Потім знов заговорив з Лідою:
— Алло, Лідусько! Пробач, люба, мене терміново, дуже терміново викликають у важливій справі.
Що Ліда відповіла йому — не знаю, але він уже поринув у свої думки. Промовивши: “Не сердься. Передаю трубку журналістові”, — сунув мені до рук трубку й вибіг з кімнати.
— Лідо!
Вона мовчала.
— Лідо!
— Що вам треба? — недоброзичливо озвалась дівчина.
В її голосі чулося роздратовання і сум.
Я розумів її.
— Не гнівайтесь на нього, Лідо, — сказав я дівчині. — Тут така справа… Може, вирішується наша перемога на війні.
Але я не був певен в тім, що говорив.
— Я не гніваюсь, — промовила вона. — Бувайте, — додала тремтячим голосом і повісила трубку.
ПІДГОТОВКА АТАКИ
Схвильованість Макаренка, викликана розмовою з Самборським, скоро стала мені ясною. Виявилося, що на завод прибув фізик Гопп з новим винаходом. Він опрацював сенсмотелеграфію, що давала змогу підтримувати зв’язок між літостатами та штабом. Використовуючи надчутливий сейсмограф, який приймав лише поштовхи певної сили, Гопп одночасно сконструював сєйсмопередавальний апарат, що давав ті поштовхи.
Для обладнання бойових літостатів сейсмотелеграфними апаратами потрібний був час. Але Ставка Верховного Головнокомандуючого вирішила вже ближчими днями кинути в бій загони підземних бойових кораблів. Ярослав Макаренко вважав, що ще до першої атаки всі літостати треба обладнати апаратом, який винайшов фізик Гопп. Одночасно він дбав про підготовку відповідних
Майже одночасно почалася підготовка підземної атаки, і курсанти сейсмотелеграфних курсів разом з підземними лінкорами та крейсерами незабаром опинилися поблизу фронту.
Уже кілька тижнів позиції воюючих сторін залишалися незмінними. Ворожа лінія укріплень простяглася від Балтики до Балкан. Перші підземні фортеці цієї лінії з’явилися другого дня після початку війни, коли армії реакційних держав, користуючись колосальною перевагою, вдерлися в прикордонну смугу радянської території. Десятки тисяч інженерів, мільйони робітників тилових військ працювали над створенням цих укріплень. Наступ припинився, але день у день зміцнювалися залізобетонні фортеці. На десятки й сотні метрів їх заглиблювали в землю, озброювали важкими гарматами, кулеметами, мінували підступи до них, захищали їх важкою артилерією глибокого тилу. Сотні тисяч зеніток стали над лініями укріплень, і, здавалося, не було місця на небі, куди не потрапила б сотня снарядів протягом однієї-двох хвилин.
На лінії тих укріплень вибухали важкі снаряди радянської артилерії. Іноді на них обрушувалася справжня злива криці та вибухових речовин жахливої сили, висували з ладу гарматні вежі й кулеметні гнізда. Але, наче автоматично, з глибин з’являлися нові, такі самі, а то й міцніші. Це нагадувало легендарну істоту, в якої замість зрубаної голови виростали дві нові.
Так само майже безупинно ворожа артилерія засипала снарядами радянські позиції, але теж без істотних наслідків.
Перед виступом підземної флотилії особовий склад літостатів був відряджений на передові позиції, щоб ознайомитися з загальною обстановкою на фронті.
Останні кілька днів артилерійська дуель відбувалася з особливою сплою. В підземних казематах артилеристів від тієї канонади дрижали стіни, підлога і стеля. Але люди почували себе в цілковитій безпеці. Ті, хто відпочивав, спокійно спали або їли. Дехто жартував, а один з бійців, примостившись на порожніх мішечках з-під піроксилінових зарядів, читав якусь книжку. Бажаючі могли слухати радіо. З тилу передавали воєнну інформацію, і можна було довідатися про успіхи нашої авіації в повітряних боях, про сутички на морі, про становище на Західному і Східному фронтах.
Майор, що командував дивізіоном найважчих гармат у секторі 201, за останню добу вже двічі міняв внутрішні дула, що псувалися після сотого пострілу. Спостерігачі сповіщали про надзвичайно вдалу дію його батарей. Та й сам майор і його помічники могли бачити це з допомогою стереотелеекрана. На лінії завширшки в півтора кілометра раз у раз здіймалися стовпи вогню, диму, землі та якихось уламків, і в тому районі вогонь ворожої артилерії наче слабшав. Ясно, що там уже все розбито, Потрощено, переорано снарядами. Здавалося, що саме тут підготоване місце для прориву ворожої укріпленої лінії. Ще кілька годин такого обстрілу, і важкі, велетенські танки прориву, що нагадують допотопних тварин, підтримані силою піхоти, ринуть туди з шаленою швидкістю, розчавлюючи, знищуючи все живе, що зустрінеться на їх шляху.