“Галатея”
Шрифт:
Ми познайомились у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків—Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин і, не знаючи, куди себе подіти, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.
Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з
“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.
Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.
— Чи не хочете пива? Правда, тепле.
— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.
— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…
— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?
— Вгадали.
— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.
— Помилились на сотню.
— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.
Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима: справді, з-за обкладинки ледь визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.
— А тепер перевірте: у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці,— п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками… У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви удвох з кимось були в кінотеатрі — восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель, на ім’я Іван, його телефон Б2–64–56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні; у вас…
— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви хто — новітній Шерлок Холмс?!
— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.
— То дозвольте ж дізнатись, хто ви.
— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам? Коли хочете — звіть мене нащадком Мафусаїла, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі; мені щонайменше тисяча років!
— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!
— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені попоїсти — я розповім вам таке, що у вас одразу
— Перепрошую!.. — я подався до буфетниці замовляти страви.
Хто він, оцей “нащадок Мафусаїла”? Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”? Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається; навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю. А вгадав він усе точно аж по дірку в талоні.
Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.
— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він соромливо. — Я дуже хотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше лихо.
Ясна ж річ, я сказав, що це — дрібниця і що зараз принесуть обід.
“Мафусаїлів нащадок” доїв, утерся засмальцьованою хустинкою і ще раз блискавичним поглядом пробіг по моєму обличчю, ніби зважуючи, що саме і в яких межах можна мені розповісти.
— Я почну здалеку, — промовив він неголосно. — Скажіть, чи замислювалися ви над питанням про час і простір? Ні, не в звичайному розумінні і не в аспекті теорії Ейнштейна, а, так би мовити, в ідеальному плані: як відбиваються час і простір в людській свідомості? Ось ви вже чоловік немолодий. Скажіть, хіба ви не повторювали вслід за своїми батьками: “Ой, як швидко збігають літа!”?
— Повторював, звісно.
— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух? У дитинстві день довжелезний-предовжелезний: і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, а сонечко все ще теліпається понад обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І отак рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах: усе швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріються… Кажете, дорослому більше клопоту. А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук накрасти, і сусідові морду набити, і книжку прочитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком, — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.
— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.
— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя — надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він так само відповість, що й незчувся, як збігли літа… То ж який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?
“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді заговорив.