Федія
Шрифт:
Ніла і її старша сестра, стояли неподалік дверей, і чули всю розмову. Та навіть голосу боялися подати. З усього було видно, що дівчата були залякані своєю опікункою. На єдине на що вони зважились без дозволу, це привітатися з гостями.
– -- Ну, і що там про спадок?
– -- не запропонувавши навіть присісти, знову запитала господиня.
– -- А заповіла Наріта, опіку над своїми дочками, Луною і Нілою, нам.
– -- Раніше за інших, обізвалась Хета.
– -- Кому це, « вам»?
– -- виставивши у перед свої величезні груди, пішла у наступ на жрицю господиня.
– -- Мені і моєму чоловікові
– -- не поступилась і на крок Хета.
– -- А де ви були стільки часу? Я їх годувала, одягала, витрачалась на ліки, а ви взялись хтозна звідки, і хочете отак, без документу їх забрати? Не віддам!
– -- тримала оборону жінка.
Поки Хета і господиня сперечалися, чарівник злегка почаклував, і в його руках з'явився свиток. Це був Нарітин заповіт, в якому було записано все те, про що тільки но сказала Хета. Карол простяг його опікунці дітей. Жінка повертіла документ у руках. Було очевидно що вона не вміє читати, та свиток з печаткою справив на неї враження. І все ж, вона не хотіла відступати.
– -- А хто мені оплатить збитки?
Чарівник висипав на стіл купу золотих монет. Господиня на якусь мить втратила дар мови, і хутко накрила гроші ганчіркою. Потім підійшла до дівчаток, і штовхнула їх в бік Хети.
– -- Забирайте. Мені менше мороки.
Хета взяла сестричок за руки і вивила з будинку. Мандрівники пішли не попрощавшись. Та жінка не звернула на це ніякої уваги. Вона закрила двері на засув, і взялась рахувати гроші…
– -- Ви справді друзі нашої мами?
– -- Несміливо запитала Луна.
Бідолашні діти так настраждалися, що вже нікому не вірили. Вони розуміли, що становище в них безвихідне, та все ж сподівалися на краще. Хета зупинилася, присіла на в почіпки перед дітьми, і погладила по голівках. Її очі сяяли добротою і ніжністю.
– -- Не бійтеся нас, маленькі. Більше ніхто вас не образить. Ваша мама була нам справжнім другом. Ми поважали і любили її. І нікому не дозволимо знущатися з її донечок. Поки ви ще маленькі, я і мій чоловік візьмемо вас до себе, і спробуємо стати для вас гарними батьками. А коли ви підростите, то самі вирішите як вам краще бути.
Старша з дівчаток обійняла жрицю за шию, менша теж прослідувала її прикладу. Хета аж сяяла від щастя. Не менш щасливим був і Плато, нарешті в них буде справжня родина!
У замку Орнагула на мандрівників чикали Мілена і Тума. Весь час поки чоловіки займалися пошуком дітей, вони доглядали за хворим чародієм. Орнагул згасав на очах, та все ж намагався триматися в цьому світі. Він дуже хотів дочекатися повернення Карола і Теймура. Ці кілька тижнів виявилися для подруг за надто, емоційно, важкими. Вони майже не розмовляли одна з одною. Тума постійно картала себе за ту, здавалось маленьку необачність, що привела до таких страшних наслідків, а Мілена, хоч і розуміла що Туминої провини в цьому немає, не знала як розрадити подругу, і лише здаля спостерігала за її стражданнями. Лише час від часу, жінки виходили на стіни заму і спостерігали за обрієм, сподіваючись побачити там корабель. Ось і сьогодні вони разом піднялись на стіну. Море було бурхливе і непривітне. Важкі хвилі розбивалися об скелясті береги, розкидаючи пінні бризки на всі боки. Вітер рвав на жінках одяг, і зривав з голови хустки. Та вони продовжували стояти і чикати на
– -- Ти ненавидиш мене?
Мілена аж здригнулась від такого питання.
– -- Ну що ти вигадуєш? За що мені, тебе ненавидіти?
– -- За те, що сталося.
– -- В цьому немає твоєї провини. Карол, тобі ж, усе пояснив.
– -- Але, якби я не зняла медальйона, Федія була б з вами.
– -- Але загинули б ти і Севіла. Хіба ми були б тоді щасливіші? Теймур і Карол повернуть дітей, ось побачиш! Все знову буде добре. В цьому замку знову пануватиме радість і … Корабель!
– -- Що?
– -- не зрозуміла Тума.
Мілена простягла руку в бік моря:
– -- Корабель! Вони повертаються!
Жінки кинулися по сходах вниз. Вони бігли до порту тримаючись за руки.
– -- Тільки б все було добре. Тільки б вони знайшли їх.
– -- шепотіла сама до себе Тума.
На березі зібралось багато народу. Хтось зі старих моряків висказав свою думку:
– -- Вони сьогодні не зможуть причалити. Хвилі дуже високі.
– -- Так. Можуть розбитись об скелі.
– -- підтримав його інший.
– -- Що, ніяк не зможуть?
– -- в розпачі, спитала Мілена.
Старий моряк здвигнув плечима.
– -- Хоч би, яким вправним був капітан, це небезпечно.
На «Севілі» теж розуміли, що з непогодою шуткувати не можна.
– -- Доведеться зачекати, поки хвилі стихнуть.
– -- пояснив ситуацію капітан Пек.
– -- Як шкода.
– -- зажурено зітхнула Тума.
– -- До мами так близько, а побачити я її не можу.
– -- Так. Це очікування мені теж здається довшим, за роки, що ми провели на Планеті мертвих.
– -- погодилась з нею Федія.
– -- Дівчатка, а що це у вас, такий сумний вигляд.
– -- спитав Карол заглянувши до них у каюту.
– -- Негода, тату.
– -- у розпачі пояснила Федія.
– -- Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!
– -- Соромно доню.
– -- вдавано сердито сказав Карол.
– -- Що, «соромно»?
– -- не зрозуміла його дочка.
– -- Соромно забувати, що твій батько чарівник.
Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.
– -- То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане?
– -- спитала Севіла.
– -- Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.
З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.
– -- Це наші!
– -- першою здогадалась Мілена.
– -- Швидше біжімо додому.
– -- О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні.
– -- скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.
Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова: