Фб-86
Шрифт:
— Так, це мій рідний дядько. Але ми давно не бачилися. Справа в тому, що я недавно повернувся з Москви, а дядько Фері раніше жив за кордоном…
— Зрозуміло, — промовила дівчина і підняла палець до губів, подаючи співрозмовникові знак, щоб той мовчав. Шош догадався, що дівчина не хоче в присутності водія розмовляти. Вони сиділи мовчки.
Перед будинком Шош розрахувався з шофером. Піднімались нагору пішки. Дівчина йшла попереду. Він відставав від неї на один східець. Коли дійшли до Євиної квартири, дівчина
— Зніміть пальто, — сказала дівчина і сама почала роздягатися.
— Будь ласка, проходьте, сідайте, — господиня відчинила перед ним двері в кімнату — Прошу пробачення, я тільки переодягнуся.
— Будь ласка! Поводьтесь так, наче мене тут немає, — поспішив заспокоїти її Шош. Він узяв з столу спортивну газету. Швидко переглянув заголовки. В одній інформації прочитав про прибуття в Будапешт італійських спортсменів.
«Як це так? Адже радіо повідомило, що вони вчора тільки виїхали до нас, — міркував він здивовано. Повертів у руках газету і глянув на дату. — Ага, зрозуміло».
Почулися кроки дівчини. Шош відклав газету і з цікавістю глянув на Єву.
— Значить, ви племінник Фері? — почала дівчина і засмучено глянула на свого молодого гостя. — А чому ви не пішли до нього на квартиру?
— Я тільки сьогодні прибув з Дебрецена. Мати не назвала мені адреси. Сказала, що його можна знайти в ресторані «Лілія». Вони рідко зустрічалися. Тижнів чотири чи п'ять тому обмінялися листами. Коли ми дізналися, що мене направлять на роботу в Будапешт, у генеральний штаб, матері захотілося, щоб я жив у дядька Фері. Але скажіть нарешті, що з ним сталося?
— Подробиць ми теж не знаємо. Відомо тільки, що в Кішпешті він попав під машину, — очевидно вантажну, бо був дуже знівечений. Наскільки мені відомо, машину ще не знайшли. І чого він пішов у Кішпешт?
— В Кішпешт? — задумався капітан. — Здається, в нього там не було родичів. Це жахливо. Бідна мати, як вона переживатиме, коли дізнається про це! — Шош замовк, засмучено похитав головою. — Як я чекав цієї зустрічі! Ще в дитячі роки я заздрив йому, коли він посилав зі Сходу нам листи і фотографії. Він об'їздив увесь світ…
— Так, він нам теж багато розповідав, — озвалася дівчина. — Він умів дуже цікаво розповідати. Особливо про Яву і Туреччину. Правда, останнім часом він частенько нездужав. Щось з нервами було не гаразд. Часто ходив до лікаря. В нього був друг-лікар, що лікував його. Дядько Фері скаржився, що його переслідували кошмари.
— Кошмари? — здивувався капітан.
— Так. Його мучив страх перед смертю, кілька разів Фері говорив про самогубство. Коли ми питали, що з ним, він нічого не казав. Знаю лише, що останнім часом він часто ходив до церкви. І приблизно три тижні тому згадував про якийсь заповіт.
— Про заповіт? Але в нього не було ніякого майна, крім тієї вічної [10] квартири,
— Але купив іншу, — зауважила тихо дівчина. — І було в нього якесь золото. Він сам казав мені.
— Так, — зітхнув капітан. — Колись дядько був багатою людиною. В Сінгапурі мав власний бар. Здається, і в Бангкоку теж.
— У мене таке враження, — задумливо промовила дівчина, — що останнім часом він багато займався східною містикою. Очевидно, це вплинуло на його нерви.
— Цілком можливо, — погодився капітан. — Навряд чи думав він раніше, що йому доведеться заробляти на хліб старшим офіціантом…
— Щось мені все ж таки незрозуміло, — перебила дівчина спогади Шоша.
— А що саме?
— Просто не віриться, щоб у дядька Фері міг бути племінник — офіцер генерального штабу.
— Чому? — Шош здивовано глянув на дівчину.
— Старий люто ненавидів комуністичний лад.
— Так. Це я знаю. Ну і що ж?
— А ви, його племінник — офіцер генерального штабу в комуністів.
— Ви теж ненавидите цей лад? — глянув з цікавістю в очі дівчини Шош.
— Чи ненавиджу? Не знаю. З вами важко одверто говорити, бо ви все ж таки офіцер. Зрозумійте! Мій батько був полковником старої армії. Він був по-справжньому хорошим солдатом. Вмер смертю хоробрих. Але коли б він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?
— Як звуть вашого нареченого?
— Навіщо це вам?
— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…
— Ви?
— Так, я. Що тут дивного?
— А тепер стали солдатом цього ладу?
— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?
— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?
— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…
— І стали навіть комуністом?
— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.
— Ви сказали, що ви член партії.
— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.
— Це правда, — засміялася дівчина.
— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.
— Ви цікава людина…
— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.