Fata morgana
Шрифт:
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.
– Ой, братцi, за що ж менi таке?
Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.
Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.
Олекса
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.
– Доволi, готовий!
– обiзвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.
Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.
Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.
Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.
– Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?
– Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.
– Прокiп Кандзюба!
Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
– Я по нього послав. Вiн зараз буде.
– Андрiй Волик! Ведiть!
– Волик… Андрiй… - прокотилось луною.
– Тут… ось вiн…
– Ой, боже, що вiн вам винен!
– кричала Маланка.
– Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.
Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.
– Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.
– Змильтесь… люди… я нiчого не винен.
Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.
Максим поставив Андрiя на ноги.
– Хрестись.
Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.
– Бийте його.
Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.
I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх
– Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…
З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
– Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..
Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.
Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.
– Ведуть! Прокiп iде!
Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.
Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.
Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.
Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.
– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвIт перед богом.
– Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.
– Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.
– За вiщо?
– Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
– Громада так присудила?
– Громада.
Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.
– I ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
– Може, покликать Марiю?
Прокiп безнадiйно махнув рукою.
– Покличте.
Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.