Елементал
Шрифт:
Я знав, що життя тепер паскудне, але все-таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні – це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку-волю.
Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з-під хати,
Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона граційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.
Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:
– Де Ася?
– Ася? – Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сигарети. – Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.
– Тобто?
– Асі – це по-чеченському й буде Ася.
– Ти можеш конкретніше?
– Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.
– Вона покинула інститут?
– Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?
– З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? – спитав я.
– Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.
– Лі, розкажи мені правду.
– Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, – сказала вона. – Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Ґуда. Красивий, гад…
– Якого ще Робін Ґуда?
– Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.
– Непоганий бізнес, – сказав я.
– По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.
– Тут щось не те, – сказав я. – Лі, тут щось не так.
– Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.
– Вона тобі пише?
– Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. – В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.
– Ти від’їжджаєш? – здивувалася вона. – Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.
– Ти вийшла заміж? – спитав я, коли вона сховала мобільник.
– Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.
– Чому?
– Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.
– Ти що, лесбіянка?
– Ні,
– Лі, ти дуже класна, – сказав я. – І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.
Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.
– А тепер іди між свої люди, – сказала Лі.
Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятола [10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.
10
Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багаторічного політв’язня Анатолія Лупиноса (1937–2000), якого так називали в патріотичних колах. (Прим. ред.)
– Дядечку Толю, – сказав я. – Мені треба в Чечню.
– Куди-и-и? – Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав: – Україна не бере участі в міжнародних конфліктах.
– Ви там буваєте часто.
– То в мене ж там друзі!
– У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Ґуда?
– Робін Ґуда? – він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. – Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?
Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятола зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.
А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сигарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо, коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: «А-а-а-ся…» І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.