Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
— Хвилиночку! — гукнув він, коли ми, нав'ючені камінням, проходили мимо. — Зупиніться, трудівники! Ось так. Народ повинен знати своїх героїв.
Не встигли ми перенести зразки грунту в лабораторію, як кок-живописець заявив, що наші портрети вже готові і що копія, мовляв, тобто його картина, краща, ніж оригінал — Сашко і я.
Ми піднялися до нього в «курятник» — на невеликий горішній майданчик — і, глянувши, зойкнули: з полотна на нас дивилися два відчайдушні паливоди!
Не знаю, в кого вчився живопису Антрекот Антрекотович, чию творчу манеру наслідував, але наш образ він спотворив зовсім. Кукса — високий,
І взагалі це були не ми, а якісь крадії, що, озираючись, несли на собі важкі клумаки й лантухи.
— Антрекоте! — першим обурився Кукса. — За таку мазанину тебе треба повісити на реї або кинути акулам на обід — вони он шастають за бортом.
Я підтримав Сашка.
— Дивний народ! — розвів руками маляр. — Їх прославляєш, а вони ще й кирпу гнуть. Та знаєте ви, скільки може коштувати отака картина, якщо б її віднести в антикварний магазин або віддати справжньому шанувальникові мистецтва? Не менше як сто карбованців. Композиційно вона зроблена блискуче. А задум як вирішено! Трудовий пафос пензлем узагалі важко передати, а я його таки передав — у стилі старих фламандських майстрів, зокрема Рубенса. М'язи на ваших ногах, як у ломових коней, мускулисті, напружені, ви — це написано на ваших фізіономіях, — крім своїх лантухів, ні про що не думаєте і нічого не бачите. Або візьміть тло: спокійне море. Ця ідилія й умиротворіння на моєму полотні геніально контрастує з елементом вашого трудового ентузіазму й неспокою. Згадайте відому картину Рубенса «Повернення женців».
— До чого тут Рубенс і женці! Сам ти жнець і на наших шлунках грець! — вислухавши маляра, зауважив Сашко. — Антрекоте, Антрекоте, на що ти витрачаєш свою кипучу енергію! У нас, буває, кишки марш грають — їсти хочеться, аж шкура болить, а прийдеш в їдальню, ти частуєш одним і тим же.
— Ви прожерливі, як акули. Людина повинна жити не хлібом єдиним.
— Потягай такі вантажі, як ми, іншої заспіваєш, — докинув я.
— Я з вами не хочу сперечатися, — образився Антрекот. — Це — безнадійно. До розуміння справжнього мистецтва, як вам, до речі, говорив і Окань, ви просто не доросли.
І ущипливо додав:
— До речі, дехто іншої думки про мої картини…
— Хто саме?
— Мегерович, наприклад.
— А ти що — завершив його портрет?
— Гм… — затнувся Антрекот. — Я-то завершив, і Стецько роботу мою високо оцінив, але один із кухарчуків — такий же невіглас, як ви — накрив ним казан із кашею. Фарба полускалась, відстала. На тому місці, де була штурманова голова, розпливлася біла пляма й утворилася дірка.
Ми були задоволені. Особливо нас розвеселило, що замість голови виникла дірка. І ми порадили Антрекотові нашими портретами теж накривати горшки.
Він склав мольберт і — пузо войовничо вперед! — попрямував на камбуз.
А наш «трудовий ентузіазм», як сказав Кукса, наростав з кожною хвилиною: ми, розмальовані й оспівані Антрекотом рубенсовські герої, і далі вергали й переносили від батискафа решту каміння.
СУМНІ ДНІ
На «Садку» траур — здохла капітанова папуга.
Максим Роскошний транслює по судновій радіомережі фуги
Смерть папуги Кукса прокоментував так:
— Перестало битися серце нашого вірного супутника. Серце, сповнене палкої любові до трудівників моря.
І Сашко — великий актор-трагік! — змахнув із вій непрохану «сльозу».
Багато років тішила Гордія Гордійовича ця вигадлива птаха. Сім'ї в нашого капітана немає, от він і припав душею до пернатого створіння.
Стецько Мегерович розповідав, ніби папуга вилупилася з яйця, що його Гордій Гордійович привіз із острова, на який висаджував наукову експедицію.
На знак поваги тубільний вождь запропонував мореплавцю розтатуювати обличчя, як те роблять усі остров'яни. Коли ж Гордійович відмовився, вождь вручив йому (такий, бач, там звичай) яйце папуги угугу.
Але дарунок мало не загинув: кок зібрався було готувати з нього екзотичний омлет. Та раптом почув:
— Не смій, варваре! Яйце — священне.
Розповідали, що пташеня висиділа корабельна кицька і що судно, на якому плавав Гордій Гордійович, потонуло. З екіпажу врятувався лише він та папуга. Примостилась на його, капітановій, маківці, і таким чином добралася до берега.
Відтоді вони подружили.
Жити б Угугу та жити — Гордій Гордійович неабияк доглядав птаха. Та й ми, матроси, полюбили його, хоч, правда, й навчили всяких сороміцьких слів. Але хлопці, що змінили нас на вахтуванні, виявилися легковажними. Вони відчинили в ходовій рубці двері, і папуга застудилася.
— Кра… кра… крабові душі! — тільки й змогла вимовити — останнє з нашої науки. І впала намертво.
Засмучений кончиною свого улюбленця, Гордій Гордійович затуманеним поглядом проводжає тепер кожного перелітного птаха. Він, накульгуючи, піймав з перебитим крилом фаетона, що вдосвіта сів на палубу, і, розчулений, відніс до себе в каюту.
Сьогодні, на третій день після траурної події, Кукса надумав висловити капітану своє співчуття. Але я вчасно його зупинив.
— Краще не ходи! Кеп може тебе неправильно зрозуміти, а з нас і так досить хули.
— Мудрець! — плеснув мене по плечу Сашко. — Що б я без тебе робив?
— Отож, — в тон йому відповів я. — Шануй друга, як капітан папугу.
Ми щойно впоралися з роботою — батискаф, підготовлений нами для подорожі в глибини, стояв на палубі. Поки боцман десь загаявся, вирішили спочити.
Вранішнє сонце ще не розгарячилося. Під його ласкавим промінням та від музики, що безперестанку лилася з гучномовців, я прихилився до перетинки трюму і тут-таки, на Дерібасівській, заснув.
Снилося, що папуга говорить людським голосом. Спочатку вона мовчки сиділа в клітці, потім перетворилася з крихітної пташки у велетня-боцмана.
Змахнувши крилами, скочила на клотик грот-щогли, прокричала, заїкаючись, як Степанович:
— Кра… кра! Ви, диваки, шукаєте Гондвану. А чи відомо вам, що вона в мене у рундуці?