Експансія-I
Шрифт:
Даллес весь похолов, коли одержав ці матеріали, закинув їх у свій сейф, попросив співробітників вилучити їх із загальних описів і затребував у свого помічника Геверніца докладну інформацію про те, як справи у Гітлера з проблемою «зброї відплати», але не на підставі даних американської агентури, а з першоджерела, добре, що майже всі архіви попали в його, Даллеса, руки.
Люди Геверніца провели досить скрупульозну роботу, з'ясували, що проблему атомної бомби в Німеччині спочатку курирував Герінг, але вермахт ставився до інформації про роботу над проектом в Штатах досить скептично. Агент А-2232 повідомляв ще в сороковому році, що хімічні заводи в Амарілло, на півдні Штатів, почали
Генеральний штаб вермахту відповів Канарісу: ця інформація не викликає ніякого інтересу і зовсім передчасно робити висновок, що між добуванням цього газу й виробленням важкого урану може бути бодай якийсь зв'язок, а інформація агентури має певний інтерес лише в тому розумінні, наскільки взагалі інтенсифікується робота промислових комплексів США.
Та Канаріс не переставав бомбардувати Кейтеля телефонними дзвінками, наполягаючи на тому, що інформація його агентури містить у собі винятковий інтерес і, він певен, вийшла на ключове питання, яке має політичне, а не тільки воєнно-промислове значення.
Однак штаб вермахту і в сорок першому році відповів Канарісу, що «збільшення виробництва гелію не має ніякої причетності до розвитку ядерної техніки, а пояснюється це зростанням флоту дирижаблів, що належали ВМС США».
Лише в сорок другому році, коли начальник розвідуправління люфтваффе генерал Шміт після розмови з Герінгом повідомив одному з шефів абверу Карлосу, що, на його думку, підтверджену до того ж довідкою СС штурмбанфюрера Вільгельма Ріктера (той відповідав за «гелієвий вузол атомного проекту рейху»), роботи в галузі ядерної техніки в США не стоять на місці, а, як вважає «дослідник Рунге, котрий має допуск до американської наукової літератури, просунулися далеко вперед». Ось чому штаб вермахту визнав за необхідне вкорінити в США агентуру, її мета — проникнення в таємницю ядерних досліджень США, якщо такі справді там є.
Саме тоді — це видно з документів Канаріса й Шелленберга — і виплив Вальтер Кохлер, причому його легенду, яку так неприпустимо-легковажно сприйняв Макайр, підготували в абвері, саме вона й дала можливість гітлерівському агентові без перепон збирати надзвичайно секретну інформацію, в той час як люди ФБР і Макайр, головний улюбленець Донована, гнали в Гамбург сущу дурницю, сподіваючись, що Берлін вишле на зв'язок з Кохлером цілу армію своїх агентів.
Даллес розумів: якщо він передасть у Вашінгтон ці подробиці, на кар'єрі Макайра можна ставити хрест; коли йому й пощастить відкараскатись од воєнного суду, то ні про яку роботу в урядових організаціях не може бути й мови. Після першої зустрічі з Макайром тоді ще, наприкінці сорок другого, Даллес знав, що ця людина вийшла з простої сім'ї, спеціальної освіти не має, зате має міцні щелепи, неабияку напористість і мріє про хорошу кар'єру. Діставши інформацію про те, як він, Макайр, — вільно чи невільно — сприяв засиланню в Штати німецького агента, який займався шпіонажем по атомній бомбі, Даллес затребував од своїх друзів у Вашінгтоні секретні дані про те, що ж таке насправді Макайр, що він зараз робить, хто його підтримує і що його може чекати в близькому майбутньому.
Відповідь він дістав вельми цікаву: «Зараз «Дикий Білл» перевів «М» у державний департамент, де він займається добором, оформленням на службу і контактом з тими кадрами розвідників, які перейшли з ВСС у дипломатичне відомство і працюють у посольстві. Очевидно, в найближчому майбутньому «М» матиме позачергове підвищення; цілком можливо, що саме він очолить весь відділ, що відає кадровою політикою. Нова адміністрація його активно висуватиме, бо він користується підтримкою директора ФБР Гувера і до того ж дуже добре зарекомендував себе
… У Даллеса вже тоді був у голові свій план: розгін ВСС, розміщення кадрів Донована по відділах державного департаменту, міністерства юстиції, Пентагону, штабів ВМС і ВПС, усе це для того, щоб згодом створити не тільки свою особисту розвідку, а й ударити по Доновану за те, мовляв, що він привів у ВСС величезну кількість червоних, які працювали не так на Рузвельта, як на Сталіна.
Даллес уже тоді розумів, що дипломати, та й політики, не зможуть зробити того, що задумав зробити він: не тільки в Західній Європі, а й на півдні Американського континенту, а також і в країнах, що попали в зону радянського впливу. Не було, вважав він, таких людей у Вашінгтоні, які б мали відчайдушну мужність, щоб повернути Америці втрачені позиції, і не лише в Чілі й Аргентіні, айв Угорщині, Югославії та Чехословаччині.
Так, звичайно, ця робота не вписується в норми загальновизнаних статей міжнародного права, але саме тому й були йому потрібні люди, які виконували б його накази куди заповзятіше, ніж накази свого безпосереднього начальства. Високий професіонал, Даллес, обмірковуючи категорії вихідні, глобальні, ніколи не цурався чорнової роботи; проблему оформлення ділових стосунків як зі своїми, так і з противником, котрий ішов на контакт, вважав ділом основним; якщо ти змушений постійно думати про те, чи контрагент вірний тобі, чи не веде подвійної гри, чи не віддає тебе іншим, серйозна комбінація просто неможлива, бо вона в принципі має бути подібна до змови між закоханими, цілковите довір'я одне одному, ніяких сумнівів у чесності партнера…
Тому, прилетівши з Геленом у Штати, Даллес запросив Макайра на ленч, був надзвичайно привітний, згадував ризикований політ молодого колеги в Женеву; люблю відважних людей; діждався, поки Макайр сам зачепив Кохлера, і зразу ж завдав йому нищівного удару, вийнявши з кишені довідку про те, хто такий Кохлер, що він робив у Штатах насправді і якої шкоди міг би завдати «Манхаттенському проекту», якби Гітлер не був істеричним кретином, а його «палладіни» — полохливими маріонетками, що боялися сказати бодай одне слово, яке б ішло врозріз з відчуванням «великого фюрера».
Макайр став блідий, аж синій; Даллес помітив, що співрозмовник, мабуть, голиться майже від самих повік — отакий щетинистий; борода закрила б усе обличчя, якби він не голився так старанно, очевидно, двічі на день.
— Що робитимемо? — спитав Даллес, не назвавши його ні «містером Макайром» — коли б зрозумів, що має справу з дурнем, ні «Бобом» — як називав його тільки п'ять хвилин тому.
Макайр хруснув пальцями, що було протиприродним усьому його фізичному й духовному складу: важкий, сильний, самозакоханий, впевнений у майбутньому, він зламався, пальці крутив, як дівчина на першому прийомі у гінеколога, і дивився на Даллеса переляканими очима, що стали, як у рака, витріщені й круглі, без будь-якого виразу, з самим лише нервовим полиском…
— Я не знаю, Аллен… Це такий жах… Ви повинні допомогти мені…
— Як? — поцікавився Даллес. — Яким чином?
— Я не знаю… Не мені вам підказувати… Я готовий на все, я…
— А на що ви можете бути готові? На те, щоб ми закинули вас у Японію й ви принесли відомості, що Шелленберг не переслав японцям вашої інформації? Чи заспокоїли Трумена, що копія ваших шифровок не попала в Кремль?
— Моїх шифровок?!
— А що, Кохлера я привіз у Штати? Чи Геверніц?
— Але я навіть не міг собі уявити…