Егоїст

Гримич Марина Віллівна

Треба визнати, що колись в Україні все було чесніше: здобич ділили по заслугах. А тепер ситуація кардинально змінилася: внаслідок внутрідержавних маніпуляцій і незаконної авторитарності гаранта влада в Україні опинилася в руках тих, хто програв на виборах, тобто непрофесіо-налів, і тих, кого народ не поважає.

Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькому» спектаклі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг збагнути: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі домагаються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли...

Липинський був на похоронах. Османа поховали тихо, без помпи, за мусульманським

звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би й сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їх «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій розглядав присутніх. Неважко було «вирахувати» представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «Монстра», і прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що... Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітної, яку очолював далеко не українець...

Минали дні... Морозов не озивався. Георгій не знав, що означає його мовчанка, однак був упевнений, що це якось має скінчитися. Щось має статися. Добре чи погане, але має відбутися. Липинський прийняв правила нової для нього гри, він вступив у небезпечну гру, у гру зі смертю. Георгій «чув» смерть. Вона ще не наважувалася до нього підступити впритул, однак уже уважно спостерігала за ним здаля. Георгій просто фізично відчував її присутність. І була вона не такою, як її описують середньовічні страшилки. Смерть була молодою красивою жінкою, з білявим волоссям, з пробором посередині і «вузлом» волосся ззаду, з виразними сірими очима і тонкими губами. Вона була вбрана в білий плащ з капюшоном. У руках мала великий білий букет троянд. Вона виглядала з-за рогу, чигала на перехресті, вона снилася йому і ввижалася в обличчях перехожих. Вона спостерігала за ним із-за надгробка на похоронах Осман-огли. Вона уважно вивчала його, немов прицінюючись: з якого боку його взяти.

Липинський відчував, що дуже змінився останнім часом, і це вже неможливо приховати, однак нічого не міг із собою вдіяти. Його перестали цікавити ті речі, якими він жив іще кілька місяців тому — політична кар'єра, адвокатська фірма, зовнішній вигляд... Його хвилювало тільки два життєвих питання: народження і смерть. Тільки ці дві речі мали сенс. Усе решта — мішура, ніщо.

Він свідомо йшов на ризик, щоб захистити Євдокію — жінку, яка носила під серцем його дитя. А вона й сама поводилася як маленька вередлива дівчинка. Ні сіло, ні впало принесла в дім безпритульне кошеня, помила його, причесала, начепила на шию рожевий бантик і пустила Георгію на письмовий стіл. Липинський довго дивився на кошеня, не розуміючи, що все це має означати. Узагалі він ненавидів котів, однак цього разу промовчав. Може, так треба. Жінка в такому стані мудріша. Тож він посміхнувся і навіть погладив кошеня.

Увечері зателефонувала Ганна Миколаївна:

— Георгію Андрійовичу! Я виграла справу! Малого Пупця засудили по повній програмі! Ми зробили це. Єс! Тож навіть у нашій державі можна добитися справедливості!

Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тому й не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в Адміністрації Президента. Тільки так можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй це знати? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу...

— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну

Миколаївну, намагаючись і тут виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді все це було далеким і майже нереальним. Та все ж Липинський порадів, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Отож, хоч тут справи налагоджуються...

Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він наче чогось чекав. І таки дочекався.

Задеренчав мобільник. Висвітився номер Морозова.

Георгій зрозумів, що зараз прозвучить його вирок, і йому стало легше.

— Я готовий, — сказав Морозов. — Де? Георгій завмер. І справді — де?

— У лігві, — зірвалося з його вуст.

— На Тарасівській? — повеселішав голос Морозова.

— А чом би й ні? — парирував удар той.

— А ти — оригінал...

«Я — оригінал? Так. Це все, що мені лишається. Бути жартівником, носієм чорного гумору. Не виключено, що там на нього чекатимуть з наручниками. І будуть праві».

— Щодо Тарасівської я не згоден. Зустрінемося на безлюдному футбольному полі... На станції «Настуся», за дачами... Пам'ятаєш зі студентських років?

— Коли? — спитав Липинський.

— Завтра. Рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль. Ні хвилиною пізніше.

Залишилося трохи менше доби. Півтора десятка годин до тієї межі, за якою — початок. Початок початку або початок кінця. Він визирнув у вікно. Ззовні відсахнулася жінка, яка звідтіля спостерігала за ним. Блондинка з рівним пробором посередині, в білому капюшоні...

Георгій перехрестився... «Треба вивчити хоча б одну молитву... Як там... «Отче наш, ти, що є на небі і на землі...» Ти є на землі? О, Боже, якщо ти є... Ні, я не сумніваюся... Ти є... І на небі, і тут, на землі: Якщо ти даєш мені це випробовування, то ти знаєш, що робиш... Якщо ти створив націонал-анархістів, то ти це робив свідомо... Якщо ти віддав їх мені до рук, тож так треба. Тож у цьому є сенс. Ти, Боже, — мудрий і всесильний. Я вірю, що ти вчиниш справедливо... Як потрібно Україні...»

Липинський так і не зміг заснути. Перед очима пройшло все його життя. Він зрозумів, що жив не так, як треба. Він змарнував стільки часу! А міг би... Міг би гори перевернути... Якби правильно жив... Якщо йому судилося пожити ще, він почне все спочатку... Він збере навколо себе однодумців... Він довго і терпляче навчатиме молодь... Він не витрачатиме жодної хвилини даремно... Він тяжко працюватиме... Він працюватиме тільки на одну ідею... Він знає, як це зробити... Він зробить це... Якщо вціліє...

За вікном падав лапатий сніг.

Георгій піднявся з ліжка о пів на шосту ранку. Прийняв душ, почистив зуби, навів порядок у кабінеті. Знищив усі зайві папери. Попрасував білосніжну сорочку. Вдягнув нову білизну, новий костюм, нові черевики. О дев'ятій він уже був у приватного нотаріуса. Георгій оформив заповіт, переписавши все на Євдокію. Поїхав у банк. Перевів гроші на рахунок сиротинця, яким анонімно опікувався п'ять років. Відвідав батька, який прийняв його дуже непривітно, проілюструвавши «Едипів комплекс». Під'їхав до церкви і став нерішуче біля входу. Він хотів сповідатися. Перший і, можливо, останній раз у житті. Вдивляючись у священиків, які проходили повз нього, він не наважився звернутися до них з проханням висповідати. Віра до Бога в ньому вже була, а от віри до служителів церкви — ще ні. Георгій розвернувся і пішов геть. Він сів за кермо і приїхав на цвинтар, на могилу матері. Біля неї було місце для могили батька. «Або моєї, — подумав Георгій. — Якщо я помру, я хочу бути похованим тут». Він присів на лавочку, обклав могилу трояндами і замислився. «Дивно перебувати в цьому цвинтарному просторі. За парканом — холодний листопадовий дощ із снігом періщить людей по обличчях, шматує їхній одяг. А тут тихо і затишно. Тут відчувається близькість до «того світу». Тут відчувається близькість до вічності».