Джейн Ейр
Шрифт:
Я зробила кілька кроків по траві, бо скрип жорстви на алеї міг мене зрадити. Містер Рочестер стояв серед клумб за кілька кроків звідти, де я мала пройти. Метелик, видно, цілком полонив його. «Я пройду, і то дуже просто», — подумала я. І тільки-но переступила його довгу тінь, яку місяць відкидав на доріжку, як він, навіть не озирнувшись, сказав:
— Джейн, ідіть і гляньте на цього метелика.
Я ступала дуже тихо, він не мав очей на потилиці; невже його тінь почула мене? Затремтівши, я підійшла до нього.
— Гляньте на його крильця, — сказав він. — Такі метелики є у Вест-Індії. В Англії не часто побачиш великого й строкатого нічного метелика. Отакої! А він узяв та й утік.
Метелик
— Верніться. Сором сидіти дома такої чарівної ночі. Та й справді, як можна спати, коли захід сонця зустрічається зі сходом місяця?
Мій досить меткий і гострий язик мав одну хибу: часом траплялося, що він раптом втрачав здатність вигадати відмовку. І це бувало завжди в критичні хвилини, коли досить доречного слова або пристойного приводу, щоб визволитися з ніякового становища. Я не хотіла в таку пізню пору гуляти сама з містером Рочестером у темному саду. І водночас не могла знайти причини піти геть. Ледве переступаючи ногами, я пішла за ним, марно шукаючи подумки будь-якого приводу, щоб викрутитися. Однак мій господар був такий спокійний і такий поважний, аж мені стало соромно за свій страх. Коли в нашій прогулянці було або могло бути щось недобре, то це недобре було в мені самій. Він не мав нічого на думці, і його душа була спокійна.
— Джейн, — почав він, коли ми пройшли лавровою алеєю й поволі попрямували до похилого паркана й каштана. — Улітку Торнфілд — чарівний куточок, правда?
— Так, сер.
— Певно, ви вже якоюсь мірою звикли до нього? Адже ви так тонко відчуваєте природну красу й так швидко обживаєтесь на новому місці.
— Справді, я до нього звикла.
— Вашу прихильність заслужили і маленьке дурнятко Адель, і простодушна місіс Фейрфакс, тільки я не збагну, чому.
— Так, сер, я їх полюбила, і кожну за своє.
— І вам було б жаль розлучатися з ними?
— Так.
— Шкода! — промовив він, зітхнувши, й на хвилю замовк. — Так уже йдеться на віку, — мовив він трохи згодом. — Щойно вибереш собі якийсь затишний куток, як треба вставати і йти геть, бо година спочинку минула.
— То й мені треба податися геть? — запитала я. — Настав час прощатися з Торнфіл-дом?
— Мабуть, таки треба, Джейн. Мені дуже шкода, Дженет, тільки ж треба. Це був удар, та я ще од нього не впала.
— Гаразд, сер, я буду готова, коли ви звелите виїхати.
— Я велю зараз. Мушу нині вам про це сказати.
— То ви таки берете шлюб, сер?
— Еге ж... саме так. Ви вашим метким розумом вгадали.
— І скоро, сер?
— Дуже скоро, моя... тобто міс Ейр. Ви ж не забули, Джейн, коли першого разу від мене або з чуток ви довідалися, що я маю намір накласти на свою шию старого парубка священне ярмо та перейти до благодатного шлюбного життя, — одно слово, пригорнути до своїх грудей міс Інґрем. (З неї буде добрий оберемок, та це нічого — не часто трапляються такі шикарні оберемки, як моя красуня Бланш). То на чому я спинився... Отже, слухайте сюди, Джейн! Чи, може, відвернувши голову, ви шукаєте там нічних метеликів? Там сиділо звичайнісіньке сонечко, дитино моя, і воно вже «полетіло на небко». Я хочу нагадати вам, що саме ви перші сказали мені з розсудливістю, яку я шаную у вас, із завбачливістю, обережністю й людяністю, які дуже личать вам у вашому відповідальному й залежному становищі, що коли я візьму шлюб з міс Інґрем, вам і малій Аделі краще поїхати звідси. Я не буду спинятись на тому, що вже сам цей крок не може не образити моєї коханої. Та вже нехай, Дженет, коли ви будете далеко, я спробую забути про це. Я пам'ятатиму тільки мудрість вашої пропозиції, яку я вирішив прийняти. Адель піде до школи, а вам, міс Ейр, треба знайти
— Гаразд, сер, я негайно дам оголошення, а поки що, гадаю... — Я хотіла сказати: «гадаю, що можу лишитися тут, поки не знайду собі іншого притулку». Та я затнулася, відчувши, що навряд чи вимовлю таку довгу фразу. Мій голос уже мене не слухався.
— Десь за місяць я, мабуть, одружуся, — казав далі містер Рочестер. — А тим часом я сам пошукаю для вас роботу й притулок.
— Дякую вам, сер, мені дуже шкода завдавати вам...
— О, не треба, не вибачайтесь! Гадаю, що, коли підлегла так старанно виконує свої обов'язки, як ви, вона має деяке право на те, щоб господар перебрав на себе частину клопотів щодо її влаштування. До речі, я вже через свою тещу напитав для вас, як на мене, цілком пристойне місце: виховувати п'ятьох дочок місіс Діонайсіус О'Гол з Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія. Сподіваюся, що вам сподобається Ірландія, кажуть, що там на диво щирі люди.
— Це дуже далеко звідси, сер.
— То й нічого. Дівчина ваших поглядів навряд чи заперечуватиме проти подорожі чи відстані.
— Не проти подорожі, а проти відстані! Та ще й за морем — це така перепона...
— Між чим, Джейн?
— Між Англією і Торнфілдом... І...
— І...?
— І між вами, сер.
Це вихопилося в мене несамохіть, а з очей проти моєї волі бризнули сльози. Ясна річ, я не плакала вголос і не схлипувала. Від самої тільки думки про місіс О'Гол і про Бітернат-Лодж в мене похололо серце. Ще холодніше мені стало від думки про піняві хвилі океану, що ніби розіллявся між мною й моїм господарем, з яким я зараз гуляла. Та найхолоднішим видавався мені ще ширший океан — багатство, привілеї, усталені звичаї — які розділяли мене і того, кого я природно й неминуче полюбила.
— Це дуже далеко, — сказала я ще раз.
— Що далеко, то далеко. І коли ви поїдете до Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія, я вас більше ніколи не побачу, Джейн. Ніде правди діти — це так. Я ніколи не захоплювався Ірландією і не мав великої охоти відвідати цю країну. Ми ж були добрими друзями, Джейн, правда?
— Так, сер.
— А напередодні розлуки друзям хочеться провести той короткий час, що їм лишився, разом. Ходімо поговоримо про подорож і про розлуку, поки на небі не засвітяться зорі. Осьде каштан, а ось і лавка круг його старого стовбура. Посидьмо тут любенько сьогодні, бо ж нам більше не судилося сидіти тут разом.
Він посадовив мене й сів сам.
— До Ірландії далеко, Дженет, і мені дуже шкода посилати свого маленького друга в таку далеку дорогу. Коли ж кращого не придумати, то чим тут зарадиш? Чи є між нами щось, що споріднює нас, Джейн, як ви гадаєте?
Цього разу я не наважилася відповісти: моє горло здушили сльози.
— Я питаю тому, — сказав він, — що часом я маю до вас якесь дивне почуття. А надто, коли ви близько, як оце зараз. Неначе десь з-під мого лівого ребра тягнеться нитка і її на міць зв'язано з такою самою ниткою, що тягнеться з певного місця вашого маленького єства. І коли між нами проляже бурхлива протока, та ще й дві сотні миль на додачу, мені здається, що ця спільна нитка урветься. І я боюся, що моє серце обкипить кров'ю. Що ж до вас — то ви мене просто забудете.
— Цього ніколи не буде, сер, ви знаєте... — мені було несила говорити далі.
— Джейн, чуєте, як щебече соловейко в гаю? Послухайте!
Я слухала й схлипувала: гострий відчай сколихнув мене з голови до ніг; я не могла більше стриматися й дала волю сльозам. І крізь плач нарікала, що краще мені було б не родитися або ніколи не жити в Торнфілді.
— Тому вам жаль покидати його?
Буря почуттів, збуджених любов'ю і горем, переповнила мою душу. Вони заявили про своє право жити, битися, перемагати, і врешті — говорити.