Два брати
Шрифт:
Юрко засміявся й почепив зайчисі на шию намисто. Зайчиха зареготалась, а заєць каже: "Не надівай цього намиста, бо як угледить тебе вовк в намисті, то так полюбить, що од тебе й кісточки, й хвостика не зостанеться".
Зайчиха з переляку кинула намисто, побігла в куток та й сховалась в сухому листі.
– Знаєш що, Уласе, - каже Юрко, - вертаймось ми додому з цими грішми та поставимо собі здорові доми, накупимо волів та коней та будемо господарювать.
– Ні, не вернусь і тебе не пущу, бо це гроші чужі, крадені; я не хочу жить краденим
– Дурень ти! Зроду дурнем вдався, дурнем і вмреш. Але, справді, треба вернуть князівні це намисто: вона ж казала, що ладна оддать за його хоч би й половину свого скарбу. Може, ми ще більше виграємо, ніж це намисто коштує, - каже Юрко.
– Трудно вам буде доступиться в князівський палац, - обізвався заєць.
– Кругом палацу глибока канава, на канаві міст, а на мосту приковані ланцюгами два леви, котрі й день і ніч стережуть палац. Хіба от що зробім: я частенько ходжу в князівську капусту, а туди часом прибігає князівнина кішечка, молоденька, рябенька, з гарним рожевим носичком.
– А ти, старе луб'я! то це ти залицяєшся до молоденької кішки, а про мене вже й забуваєш? мною вже нехтуєш?
– крикнула зайчиха та як лясне в морду зайця! Заєць аж вхопився за морду обома лапами.
– Здуріла стара зовсім!
– каже заєць.
– А ви, хлопці, нашкрябайте на дощечці, що ви знайшли князеві гроші та князівнине намисто, та причепіть до дощечки нитку, а я накину кішці дощечку на шию. Вона однесе князівні, то князівна безпремінно до вас і вийде, - каже заєць.
Юрко вистругав маленьку дощечку, написав кільки слів та й дав зайцеві. Заєць обіцяв ввечері побігти в капусту, а зайчиха вивела Уласа та Юрка на шлях і показала їм, кудою йти до палацу.
Ото прийшли вони до палацу, посідали коло мосту, та й ждуть. Канава широка, стіни навкруги палацу високі: на воротях висока, з визубнями башта; ворота залізні, зачинені й замкнуті трьома замками. Ні ввійти, ні в'їхать! Ждали вони довгенько. Коли це опівдні заграли музики. Одчинилась залізна брама. Леви на мосту заревли. Од ґраток мосту одскочили залізні клітки й зверху накрили левів. З воріт виїхав князь з довгою сивою бородою в золотій калясі білими кіньми. Улас зняв шапку. Юрко впав навколішки й припав лобом до землі.
– Чого вам треба?
– спитав у них князь Чолак.
– Ми цієї ночі знайшли покрадені в вас гроші та оце принесли вам, - промовив Юрко.
– Добре зробили, хлопці. Потривайте ж, я поїду подивиться на своє поле та на свої отари в степу, та тоді й покличу вас до себе.
Незабаром князь вернувся й покликав Уласа та Юрка. Вони увійшли в браму й на широкий двір. Серед двору бризкали фонтани. Коло фонтанів зеленіла трава. Кругом палацу зеленів густий садок, мов старий ліс. Служники покликали Уласа та Юрка, обмили їх, убрали в чисту одежу й повели до князя.
– Ну, хлопці! котрий же знайшов гроші?
– Я!
– крикнув Юрко, як опечений.
Юрко стукнув лобом об поміст, поцілував край килима під ногами
– Оце всі дочиста гроші, що ми знайшли, - каже Юрко.
– Мій брат хотів з грішми вернутися додому, та вже я вмовив його принести до вас та оддать вам.
Улас помаленьку повернув до Юрка голову й тільки липнув на його здивованими очима.
– А я ще знайшов оцю вашу вкрадену річ, - задріботів Юрко, - але, може, не вашу, а вашої дочки.
Він витяг з кишені дороге князівнине намисто й показав князеві. Князь зрадів і простяг руку, щоб взяти намисто. Юрко сховав його в кишеню та й каже:
– Це намисто я оддам тільки Тому, чиє воно: оддам тільки князівні в руки.
– Цього, хлопче, не можна зробить, бо тобі князівни не можна бачить. Вона живе в садку, в кришталевому палаці, і тільки царевичі та княжевичі можуть бачить її обличчя.
Тільки що князь промовив ці слова, аж князівна присилає до батька царедворку, щоб дозволив привести до неї того, хто знайшов її намисто: кішечка вранці принесла їй дощечку на шиї.
– Коли так, то неси сам до дочки намисто, а за те, що ви вчинили мені послугу, я вас надарую. Зоставайтесь служити мені в палаці. Ти, Юрку, будеш за старшого над моїми слугами та робітниками, бо ти мені сподобався; а ти, Уласе, доглядатимеш моїх вловчих собак, моїх коней та свиней.
Ото повели Юрка до князівни в палац. Палац той був кришталевий, з срібними банями й світився на сонці так, що аж засліплював очі. Коло палацу блищав ставок. По обидва боки ґанку бризкали фонтани. В фонтанах плавали золоті рибки. Кругом палацу цвіли квітки. На дереві скрізь пурхали райські птиці та павичі. На ставу плавали лебеді. Птиці співали, квітки сповняли повітря солодкими пахощами. Садок цвів, як рай.
Царедворки привели Юрка до ґанку. З дверей вибігла князівна Богаза, така гарна, що її краси не можна було й пером списать. Вона була убрана в сріблясте легеньке убрання, а на голові блищав вінець з дорогих камінців. Юрко по очах впізнав ту дівчину, що водила його кругом озера в лісі. Він поклонився князівні до землі й подав намисто. Одна царедворка підхопила намисто на золоту тарілку й подала князівні. Богаза од радості аж зареготалась і зараз почепила на шию намисто, а потім почала придивлятися до Юрка. Вона почервоніла, як рожа, потім побіліла, як її срібна одежа, а далі знов почервоніла.
Юрко був такий гарний, як і Улас; і на вид, і на зріст достоту такий, як і брат: такий високий, рівний та кучерявий; тільки в Уласа очі були темнокарі, ясні та привітні, як весняна ніч, а Юрко мав ясні сірі очі, розумні, але хитрі, злі й мстиві. Князівні одразу здалось, що то Улас, але вона придивилась до очей і примітила, що помилилась.
– Чого ж ти, хлопче, бажаєш за те, що знайшов моє намисто?
– спитала в Юрка князівна.
– Нічого я не бажаю, аби тільки служити тобі, князівно, та хоч раз на рік подивиться на твої пишні очі.