Duty free
Шрифт:
До них приєдналися музиканти, вони саме виволокли з клубу тітку з вухом Ван Ґоґа, аби трохи провітрити і, якщо пощастить, позбутися. У них із собою також була трава, один із музикантів виявився джентльменом і ентузіастично накурював дівчину, притискаючи її губи, видихаючи в неї дим, ніжно тримаючи за голову. Усім швидко стало весело, дівчину зовсім розвезло, вона до сліз сміялася з якихось їхніх внутрішніх жартів, музиканти сміялися з нею, витирали їй сльози і кричали у чорну ніч: «Не плач, люба, нас тут кілька дорослих сильних мужчин! Ми врятуємо тебе!».
Трохи осторонь стояли Елайджа та тітка. Елайджа стрільнув у Тараса світле «Marlboro», тітка зачудовано дивилася на решту компанії, здавалося, вона залипла десь
— Ви мене засуджуєте? — несподівано рівним тверезим голосом спитала шизофренічна тітка Елайджу.
— Ні, — несподівано чесно відповів Елайджа. Тітка зітхнула і також закурила — видобуту зі своїх химерних лахів смердючу цигарку.
«Хто я такий, аби її засуджувати», — подумав, але не сказав Елайджа.
[1997, вересень]
— Пішли, покажу тобі справжній андеґраунд, — Блюм був серйозним і навіть похмурим.
Вони пішли дивитися картини, так офіційно звучала мета їхнього візиту. На відміну від переважної більшості дотеперішніх візитів, цього разу вони йшли до художників (подружньої пари) додому, майстерні ті не мали. Елайджа хотів купити дорогою пляшку, але Блюм порекомендував узяти якоїсь їжі.
Художникам, до яких вони прийшли, було за 60. Навряд чи вони були найстаршими, з ким познайомився Елайджа, просто про вік тих, інших, він не замислювався, позаяк їхнім віком були заслуги й визнання. А тут вік кричав — очима, запахами, поставою, одягом.
Раніше, до того, як сюди приїхати, майже в усіх фоторепортажах звідси він зауважував старих людей, особливо жінок, часто у хустках. Уже на місці йому не так впадала у вічі кількість старих людей, зокрема, й жінок у хустках, як їхня відсутність там, де він міг їх побачити вдома: насамперед у кав’ярнях (тут у кав’ярнях сиділи винятково молоді люди) та ґалереях, куди його водили Блюм і Фея. «Де ж вони зустрічаються один з одним? — думав Елайджа. — Мають же вони якось соціалізуватися?».
Звичайно, вони зустрічалися на недільній службі у церкві, це Елайджа зрозумів у перші тижні приїзду. Так само, як у багатьох інших містах, пенсіонери грали в шахи на лавочках у центрі. Тут-таки був імпровізований Гайд-парк, місце політичних дискусій, що, як йому пояснили в офісі, називалося «клюмбою». Пояснили і порадили не лише не брати участі у цих дискусіях, але й приховувати знання української, якщо дійде до безпосередньої зустрічі з їхніми учасниками. «Але якщо людина не любить шахи, не цікавиться політикою і не ходить до церкви? Куди їй піти?» — ламав він голову далі. Та в цих краях старість була сором’язлива і мовчазна, більшою мірою, ніж будь-де в межах Елайджиного досвіду.
Подружжя мешкало у театрі. Точніше, у квартирі при театрі: це була звичайна, дуже маленька квартира у звичайному старому будинку з дерев’яними сходами, тільки замість звичайних сусідів у них були актори театру, які мешкали поруч на таких самих правах, у схожих мініатюрних обшарпаних квартирах. Десь тут-таки, далі коридором, були репетиційні, кабінети директора та головного режисера. Здається, зручності були спільні.
Навряд чи вони колись училися на художників. Чоловік працював у театрі освітлювачем, дружина опікувалася інвентарем. Те, що показали господарі кімнатки, було доволі пристойними зразками примітивізму та обережними й вправними спробами у поп-арті. Їм обом подобалися яскраві, навіть ядучі фарби, і їхні роботи були сповнені нескінченної туги та відчаю, так, наче виражали останнє надлюдське зусилля змінити безпросвітну дійсність, а оскільки вони не вірили, що можна змінювати зміст і навіть форму, то просто розмалювали її у веселіші кольори. У їхній кімнаті було мало світла, навіть за тутешніми мірками, де вікно у вузький і темний внутрішній двір вважалося звичною справою.
Облаштування їхньої кімнати загіпнотизувало
До них прийшли й інші гості: ще один художник, чимось неприємний чоловік років сімдесяти, який приніс кілька своїх робіт, а також фотограф, якого всі називали Віля. Віля мав зачіску, як на розтиражованих портретах Бетговена, залишки тої зачіски, якщо бути точними. Голос, жести та постава підштовхували до думки, що він міг би грати короля Ліра.
— Я єдиний у світі, хто втілив філософію Ніцше у фотографіях! — урочисто оголосив Віля для Елайджи. Він показував йому чорно-білі фото, судячи з одягу та зачісок, зроблені переважно років двадцять тому. Віля любив різкі тіні та затемнення, які робили його фото брутальнішими.
Підтягнулася Ванда. Їй сподобався живопис, але Елайджа помітив, що їй важко знайти спільну мову з господарями, що вона виявляє до них прихильність, дуже уважно слухає та ще уважніше роздивляється роботи, але десь у глибині бореться з відразою та відчуженням. Наприкінці зустрічі Елайджа купив картину. Наступного дня швидко забрав її й заніс в офіс, так назавжди там і залишивши.
Був відчайдушний кінець вересня, один із тих днів, коли тут уже висить дощ у повітрі, й дні з сіро-сонячних стають просто сірими. Але про це Елайджа тоді ще не знав.
Ванда кудись поспішала, видно було, що вона хотіла позбутися Елайджи якнайшвидше. Вони розпрощалися, Елайджа повалив, залишивши її недалеко від «Вавилону». За десять метрів він усвідомив, що йде додому. Тобто що він зараз прийде додому і залишатиметься наодинці з рештою цього металевого на смак дня, а головне — залишатиметься у повній невідомості. У неї з’явився хтось інший? Вони більше не бачитимуться? Цей факт — сірість і волога, невідомість і жодних планів на нині — був настільки нестерпним, що Елайджа повернув назад. Він знайшов Ванду біля телефонної будки, її здивував його вчинок, і вона не надто вдало приховувала, що не в приємний спосіб: він, завжди такий стриманий і раціональний, раптом починає викидати колінця у стилі кіномелодрам із життя підлітків. Вона сказала, що їде додому, але Елайджа мав настільки жалюгідний вигляд, так по-щенячому кліпав віями десь із висоти своїх геть мокрих метра вісімдесяти семи, що Ванда запропонувала провести його до трамвайної зупинки. Вона сумно жартувала з приводу його істерики й делікатно дала зрозуміти, що його розважливий бік приваблює її більше, ніж подібні до сьогоднішнього пориви. Вона поцілувала його на прощання й загалом намагалася бути ніжною. Елайджа відчував не так ніжність, як намагання, й ще на кілька тижнів залишився згірчений і переповнений тривогою.
«Невже це все, невже це фінал?». Елайджа не міг повірити, він був не готовий до цього, можливо, тому, що взагалі не думав про них у категоріях майбутнього і минулого, «завтра» чи «колись». Із Вандою можна було перебувати лише в цьому особливому проживанні часу, вона була всеохопним «тепер», і це тривале «тепер» легко було сплутати з вічністю. Поки Елайджа знав, що у нього є Ванда, думки про майбутнє не мали над ним влади, він просто переставав думати про таке. Коли у них було зовсім мало часу, він не відчував, що йому бракує секунд, хвилин чи годин, він відчував, що йому бракує її. Відтак час і Ванда ставали тотожними, вона була невіддільна від часу, їх обох завжди бракувало, завжди одночасно.