Дунайські ночі
Шрифт:
Кожен або майже кожен житель Заходу, зустрівшись з Картером, може подумати, що це джентльмен. І не важко помилитися. Коли втрачено справжнє людське обличчя, треба ховатися під маскою пристойності. Пристойність!.. Це надійна, довговічна, завжди модна, завжди доступна, завжди практична маска, що багатьох вводить в оману.
Поки Шатров говорив, Картер милувався своїми перснями, повертаючи їх раз у раз до світла. Золота широка обручка говорила про те, що американець одружений. Великий масивний перстень неофіціально свідчив про те, що військовий аташе належить до аристократичної верхівки Пентагону, що закінчив відоме училище Уест-Пойнт.
— Про що поговоримо ще? — запитав Картер.
— Хоча б про вас, містер Картер. Наскільки мені відомо,
— Так, я типовий американець. Запевняю вас, це не так уже й погано. Між іншим, Айк дотримується такої ж думки, вважаючи себе типовим американцем, а потім президентом США.
— Отже, не член хай сосайєті, тверезий, енергійний, начебто розумний чоловік — і все-таки займається підривною діяльністю, розпалює холодну війну. Для чого? Ви ж бачите, — повинні бачити, що це небезпечно насамперед для Америки. Згадайте великого президента, автора «Декларації Незалежності»! Півтора століття тому він казав: «Наш уряд ніколи не мав у себе на службі жодного шпигуна». А сьогоднішній президент утримує армію найманих шпигунів, більше того, він не соромиться твердити, що кожен американець, потрапляючи за кордон, мусить, якщо він патріот, бути добровільним шпигуном.
— Джеферсону ще нічого було захищати, а сьогоднішньому президентові і нам, його сучасникам… ми захищаємо американський спосіб життя і вдома, і в Берліні, і у В'єтнамі. Свобода неділима.
— Ви хочете сказати — спосіб життя тих, хто володіє автомобільними заводами, виробництвом атомних і водневих бомб, літаків і кораблів, спосіб життя рокфеллерів, дюпонів, фордів, гарріманів та інших?
Останні фрази Шатров промовив англійською мовою. По обличчю містера Картера було видно, що це йому приємно.
— Чудова вимова! Де і коли ви навчились англійської? В Америці?
— Вдома, у Донбасі.
— Невже?
— Уявіть собі. І знаєте, хто мене вчив? Дочка гувернантки знаменитого Юза. Років двадцять тому.
— Юза? — перепитав Картер. — Це ж який Юз?
— Той самий. Власник величезного металургійного заводу на півдні Росії. Англійський інженер. Капіталіст. Концесіонер, його іменем пізніше було названо місто, де я народився. Юзівка. Чули? Розуміється, чули. Можливо, навіть мали свою агентуру в Юзівці. Або намагалися мати.
— Мій друже, будьте до кінця великодушним.
— Постараюся. Чи не здається вам, що ви, відстоюючи і розхвалюючи американський спосіб життя, вважаєте брехню за істину?
— Ні, не здається. Всьому світові відомо, що ми виробляємо сталі, чавуну, нафти і вугілля більше, ніж багато країн, узятих разом. Автомобілі снують по нашій землі, як комахи. Американськими бетонними шляхами можна було б оперезати земну кулю.
— Правильно, багато хороших речей роблять талановиті американці. Але чому, скажіть, у вашій країні такий ображений, принижений той, хто працює? Чому праця не приносить людині радості і щастя? Чому, ненавидячи свою роботу, люди все-таки працюють? Чому ви прославляєте великих бізнесменів і плюєте з хмарочосів на рядового трудівника? Чому США не виростили своїх учених, здатних розщепити атом і створити атомну бомбу? Створював бомбу справжній іноземний легіон — німці, датчани, англійці, норвежці, угорці, італійці. Чому Америка не порадувала світ великими композиторами, балеринами, акторами, а змушена експортувати Артура Рубінштейна, Тосканіні, Рахманінова, Стоковського, Стравінського і багатьох, багатьох інших? Чому в країні, яка виробляє більше половини промислової продукції всього світу, має висотні палаци, що сяють склом, алюмінієм, нержавіючою сталлю, сімнадцять мільйонів американців живуть в непридатних для житла будинках? Як поєднати хмарочоси з клоакою Бауері і Гарлему? Трущоби Бауері існують у Нью-Йорку з давніх-давен, але ви не підрахували, скільки там гине бездомних людей від холоду й голоду. Зате ви охоче підраховуєте інше.
Картер випалив цілу пачку сигарет, випив кілька чашок кави. Він помітно втомився, але чемна, люб'язна посмішка все ще не сходила з його обличчя.
— Ви, наскільки я зрозумів, пророкуєте Америці долю Римської імперії, а Америка все більше й більше поширює свій вплив на вільний світ.
— Як поширює? Коли б не ви, містер Картер, не такі, як ви, не ваші методи, не десятки й десятки мільйонів доларів, асигнованих конгресом на потреби «Відділу таємних операцій»…
— Пробачте, але…
— Гаразд, облишимо цю небезпечну для вас тему. Повернемося до того, з чого почали. Ви заперечуєте істину, розуміючи, що вона є істина. Ви її боїтеся, ненавидите, бо вона викриває вашу суть, розкриває всі ваші справи, всі злочинні наміри ваших НАТО і СЕАТО, всі таємниці Пентагону.
— Припустімо, все це так. Але що виходить? Люди, наділені тяжкими вадами, ті, що розуміють істину, але заперечують її, заслуговують не гніву, а співчуття, бо їхня совість, так би мовити, хвора. У ваших словах, звернених до американців, немає співчуття. Але хвору совість не можна вилікувати ні гарячим залізом, ні водневою бомбою, ні міжконтинентальною ракетою. Можливо, час вилікує нас.
— Ось тепер ви маєте рацію! Коли-небудь ви все-таки вилікуєтесь, матимете совість.
— Дякую.
Картер знову поміняв маску — серйозне задумливе обличчя стало вимушено усміхненим, солоденьким.
— І коли тільки ви встигаєте все робити: викривати в протизаконних діях дипломатів, писати соціологічні реферати з серії «боротьби за розум людей», з насолодою читати сонети Шекспіра?
Люб'язність дипломата лишилася без відповіді.
Шатров не висловив і тисячної частки того, що йому хотілося сказати про правлячу верхівку США, про відомство Аллена Даллеса, про цього диктатора таємної американської дипломатії, злого генія Білого дому.
Ввійшов Гойда і повідомив, що літак, яким містер Картер повинен летіти в Москву, уже приземлився на Ужгородському аеродромі. Бесіду було перервано.
Рукотрясіння! Ще раз рукотрясіння, і містер Картер, у супроводі компетентних осіб вилетів до столиці. Але ми не прощаємося з ним. Залишаємо його тільки на деякий час.
СВЯТА МАРІЯ
Гойда вирушив ловити «райдугу».
Давно він не був там, де вирують шалені потоки, де починають свою бурхливу течію до Тиси, Кам'яниці, Латориці. Чорний, Білий, Зміїний, Вовчий, Ведмежий. Давно не чув він шуму і гуркоту гірської води, не вдихав пахощів розігрітої на сонці глиці смерек, не бачив крапчастих спинок форелі, що іскряться в прозорих льодових потоках. Недаремно цю рибу називають тут «райдугою».
Тільки-но Гойда надів старі, латані-перелатані суконні шаровари, куртку, пошиту з солдатської плащ-палатки, непромокальні, намащені жиром чоботи, вдихнув запах нехитрих рибальських снастей, як одразу забув усі важливі справи і відчув себе вільним рибалкою. Не вірите? І слушно. Гойда ніде й ніколи не забував, хто він. Хлопець тільки удавав, що він завзятий рибалка.
З вудкою на плечі, з маленьким відерцем у руці, насвистуючи улюблену пісеньку, прямував Гойда вологим від учорашнього дощу безлюдним берегом Кам'яниці. Прямував він до монастирської переправи.