Шрифт:
ДУМА ПРАЛІСУ
Осип ТУРЯНСЬКИЙ
Київ-Відень-Львів
1921
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША: ПРИРОДА
Що праліс говорить?
Обвина
Революція
Прокуратор Лис Микита обвиняє людину
Бузько свідком
Що папуга бачила?
Моральний упадок звірів на людській службі.
Гіпопотам сповідає пса й кішку
Внесок Лиса Микити
Філософ Доктор Сич малює образ людської культури
Боротьба
Доктор Сич викликає духів звіриних трупів
Що звірі думають про людський державний і суспільний лад?
Кабан-шляхтич і кінь-мужик
Висновок Лиса Микити
Звірі і природа бавляться по шляхецьки
Рай у царстві «Пчолія»
Або звірі або люди!
Поведінка осла
Собача вірність
Заява адвоката доктора Борсука
Оборонна промова доктора Борсука
Оборона Вовка
Хто боронить людину?
Звірі потверджують зізнання пса
Лис Микита порівнює людину з царем Левом
Вирок
ЧАСТИНА ДРУГА: ДУХ
Звірині вечерниці
Звіриний гімн
Найтяжчий злочин
Голий танок життя чубатої Курочки
Пісня смерті хору круків
Соловейкова пісня
Він
Голос природи
Обнова
Переднє слово
З огляду на зміст мого твору уважаю потрібним сказати кілька слів про його ґенезу.
Коли восени 1914 року ми брали приступом сербську гору Яґодіну, розвинулася на її збіччі довкола мене ось яка картина: австрійці й серби, які падали на землю, пробиті багнетами крізь груди й животи, повзли у власній крові до себе й останками своєї сили вп’ялювалися завмираючими пальцями одні одним у горла й у вічі та серед смертельних судорогів у таких жахливих обіймах конали. Та найстрашніші були в тих людей очі, що зайшли більмом несамовитої жорстокості й божевілля. Тоді в мені блиснула думка, що люди — гірші звірів.
Ця картина і з нею зв’язана думка не давали мені довгі літа спокою.
Важкі муки українського народу на жорстокім базарі сучасності, наше, повне упокорення життя національних безбатченків і біблійних Лазарів на рідній землі і на чужині, загальний упадок людства в повоєннім часі, розвал моральних і духових цінностей, небувале розпаношення порожньої фрази, загальної облуди та брехні, нечуване ще в історії людоїдство між людьми завдяки сучасним Неронам, а ще вчорашнім апостолам волі і братерства — все те зродило в моїй душі думку, надихану не чуттєвим упередженням, а божевільною дійсністю, що сучасне життя по своїй суті страшніше від цієї картини на сербській горі. Бо коли у світовій війні все-таки боролася якась ідея проти ідеї за ідею, то тепер бореться проти ідеї світове хамство за хамство.
Ці почування приневолили мене задуматися над єством і ціллю життя, освітлити темні основи людської культури та протиставити її брехливості природу і створіння на її лоні. Одначе з уваги на те, що висліди моїх почувань і думок були б занадто сумні й безнадійні, я дав моєму творові ясну, позитивну розв’язку, оперту на такій самій основній ідеї. Причина мого погідного світогляду мимо моїх важких національних, чисто людських і особистих розчарувань лежить перше всього мабуть у тому, що я пішов у мандрівку життя бодай з останками здорової душі мужицького сина. Силою сього душевного здоров’я я переконаний, що вся духова творчість
Сією думкою я керувався також при зовнішній і внутрішній формі мого твору, в якім я цим разом убрав мій біль у багатьох місцях у маску сміху й іронії.
Зробив я це з метою, щоб голим малюванням чорної дійсності не викликувати пригноблюючого враження, бо в літературній формі повинен біль душу хвилювати, зворушувати й потрясати, а ніколи не кидати її стрімголов у безпросвітну прірву життєвого підземелля. На випадок, якби грозило таке занадто пригноблююче враження, треба його злагодити між іншим на основі засади: ліпший регіт, ніж болючий скрегіт.
Коли мій твір буде в силі дати чутливій українській душі бодай дрібнесеньку іскру духового задовільнення за всі важкі страждання нашого народу через лукавство світу, а головно через наші власні гріхи; коли він заставить її трошки задуматися над питаннями всього буття, тоді мій біль і моя думка не пропадуть марно, бо я таким чином причинюся може до наближення бодай на малесеньку хвилинку далекої вимріяної будучності, коли здійсниться воля вічного Духа:
Хай царює світло!
Відень. 10 жовтня 1922.
Осип Турянський.
Частина перша
ПРИРОДА
Що праліс говорить?
Під розкішно-ясною ослоною світла маєвого сонця дрімає темний праліс.
Могутній, таємний, безмежний.
Його закучерявлене верховіття, похоже на легко розхвильоване широке море, дише пахощами животворної зелені, захоплюючої свіжості та стихійної сили. І манить очі й душу, як величний образ непоборного здоров’я й життя.
Прозоро-синє склепіння неба нахиляється в розмріяній задумі над сонною, темно-зеленою повінню верхів.
Праліс і небо губляться у братньому змаганні в синій безконечності. І на далекому крайнебі, що ледве мріє в ніжному тремтінні срібного проміння, зливаються в одну світло-блакитну смугу.
А в темному нутрі, у мовчазному, тайному сумерку праліс думає незбагнуту думу. Чується в найглибшому закутку душі, що тут станула велична святиня природи. Могутні, тисячолітні дерева здіймаються, неначе стовпи-велетні і тримають на своїх дужих гіллях-раменах усю живу, безкраю покрівлю мовчазного храму. Святочна тиша пралісу розбуджує в найтайнійших глибинах дивне позасвітнє гомоніння. Може це голос Незбагнутого тут одзивається до створінь подихом весни, променями світла, пахощами моху й тінями сумерків? Хоча праліс любить сонце, та проте він і йому нерадо відслонює загадку своєї задуми. Він тільки грається з його променями на безмежному рядні зеленого верховіття. Лиш рідко де-не-де просмикнеться яскраво блискучий жмуток світла крізь безліч запашних листків та пронизує з радощами ясної цікавості мовчазні сутіні його глибин.