Дорога

Стефанык Василь Семенович

Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі йому згасли.

Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови дото­р­кають. Голова йому розскакується, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них, і падають йому на го­лову, і ранять...

Роззявив очі, страшні і безпритомні.

«Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й я все не вітєкав . Прости мені, господи милосердний».

І наново скотився у пропасть.

Згори, з височенної високості, снопи ячмінні кєрбутом на нього падають. Падають і закидають його. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами,

і вся коло серця схо­диться, і пече пекельним огнем, і ріже в саміське сер­це...

Розвів очі вже мертві й безсвітні.

«Мартинові не давали заробленого ячменю, і той ячмінь мені смерть робить».

Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш гарячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав па­ль­ці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби клацнули, і за­ці­пилися­, і пальці затисли. Повіки впали з громом.

Вікна в хаті отворяються. До хати всотується біла плахта, всотується без кінця й міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта його уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Йому легонько, легонько. Потім за­лізає в голову і скобоче в мозок, всотується в кожний сус­тав і м'ягонько вистелює. А накінець горло обсотує тугіше, все міцніше. Вітром довкола шиї облітає й обсотує, обсотує...

ДАВНИНА

Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами ви­ш­ні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дід Дмитро поклав на грунт чотирьох синів. А як їх по­клав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волі ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп за третину. Дід ходив коло'волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір'я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п'ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.

Збіжжя не молотив по кільканайцять років, і подвір'я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідний білий, а цьогорічний жовтий, як віск.

Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не стухли. Витягав із кожного з них жменю стебелю, і нюхав, і дивився, чи волотка не зсічена. Як який треба було змолотити, то кликав молотників, і знов ховав гроші в податкову книжку, і замикав на колодку.

До церкви ходив що другої неділі, бо перепускався зі старою: вона - на першу богородицю, він - на другу, вона - на ве­ликдень, а він - на різдво. У свою неділю вилізав на хатній стрих і скидав відти до сіней великі чоботиська й маленькі. Великі були його парубоцькі, шлюбні, ще з молодих літ ґаздування; маленькі були його синів, як ще в нього росли хлопцями.

З тими чобітьми він сідав на приспу і витирав їх шматиною від пороху і смарував дьогтем. Одні вбирав до церкви, а решту складав рядочком проти сонця, аби масть зайшла. А бабі наказував, аби вона не лише чесала воли, але аби давала позір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі грейцарі і, спочений, виходив враз із людьми.

– Діду, ви забудете говорити,- казали люди.

– Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити.

Як вертався додому, то їв або хліб з часником, або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бо­ч­ці. В одній трилітня, жовта і м'яка, як масло,- це дідова бочка; в другій дволітня, лівжовта, півбіла - це бабина бочка; а в третій цьогорічна, біла, як папір - це була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійне. Школи його зуби не боліли ані ніяка слабість не терла, і через ціле життя не бачив він коло себе ворожки.

Баба Дмитриха - то була вогонь, не жінка. Любила дуже бе­сідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їс­ти, ані спати. До старого вона навіть не приступала. Він мо­вчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забала­кати­, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.

– Оце-то старе доробало гадає, що го цулувати буду.

І плювала та йшла до воріт або над став шукати жінок, ласих на розмову. І дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:

– Видко діло, що вже постаріласи: і лице як шкіра на ста­рім чоботі, і волосе як молоко, а язик не постарівси. Сто ко­рців на днину перемолола би, та й ще би дивиласи, чи нема де других сто...

Бабі не дав бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки бог не дав, а ба­ба наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід не раз аж говорив зі злості, ко­му вона стільки катрання нашиває та натикає?

– Іди, старий, іди, не говори мені, бо я твоє дрантє що че­р­ваки на стриху переїли, кину в огонь. Лиш ти мені вте­р­ка­йси до моїх грядок, та й я зайду, та й твої плуги і вози всі у піч!

Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:

– У кождій перекладині є всего однако, там, і там, і там. Ко­жна невістка най собі озме хоть цу, хоть ту, бо кожда одна­ка. А п'єта перекладина на церкву за старого і за мене, цеї не руш мені жадна, бо бих руки обтєла!

В неділю пополуднє приходили до баби всі невістки з унуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини, і балакала з ними, і кудкудакала, як квочка між курятами.

– Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі, мої діти. Але якби дід аж по мені умер, то аби-сте жадна не важилиси ни­тки взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крі­шки не брали, 'бо він то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить! А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить гроший, що мете гратиси в них...