Дон Кіхот
Шрифт:
— Безперечно, — ствердив Дон Кіхот, — про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам’ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи й жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а губернаторствуючи, навчився їсти так манірно, що брав виделкою виноградини і навіть гранатові зерна.
— Як, — здивувався дон Антоніо, — Санчо був губернатором?
— Так, — одповів Санчо. — На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі
Дон Кіхот докладно розповів про всі пригоди губернаторування Санчо, чим дуже потішив слухачів. Коли зняли скатертину, дон Антоніо, взявши Дон Кіхота за руку, провів його до окремої кімнати, де не було іншої окраси, крім стола, здавалося, з яшми, підтримуваного яшмовою ж ніжкою, а на нім стояла голова, певне, з бронзи. Дон Антоніо пройшов із Дон Кіхотом через усю кімнату, кілька разів обійшов круг столу й нарешті сказав:
— Тепер, сеньйоре Дон Кіхот, переконавшись, що нас ніхто не слухає і не чує і що двері зачинені, я хочу розповісти вашій милості про одну з найнезвичайніших пригод, чи, краще сказати, — одну з найдивніших новин. Тільки те, що я скажу вашій милості, ви повинні заховати в найдальших закутках таємниці.
— Я присягаюся в тому, — відповів Дон Кіхот, — і для більшої вірності накрию ще це камінною плитою. Я б хотів, щоб ваша милість, сеньйоре дон Антоніо, знали, що розмовляєте з людиною, яка хоч і має вуха слухати, зате не має язика говорити. Отже, ваша милість упевнено можете перелити зміст ваших грудей у мої й уважати, що вкинули його в безодню мовчання.
— Покладаюсь на вашу обіцянку, — мовив дон Антоніо, — я здивую вашу милість тим, що ви маєте почути й побачити. Разом із тим, я дам деяке полегшення й собі, бо мені важко ні з ким не ділитися моїми секретами, яких не можна довірити кожному.
Дон Кіхот здивовано чекав, до чого приведуть такі підготування. По цих словах дон Антоніо взяв його за руку, кілька разів провів нею по бронзовій голові та яшмовому столу і навіть по його ніжці, а тоді сказав:
— Цю голову, сеньйоре Дон Кіхот, зробив і скомпонував один із найбільших чарівників та чаклунів, що будь-коли існували на світі. Гадаю, він був поляк родом і учень славетного Ескотільйо [102] , про якого розповідають стільки дивного. Той чарівник жив тут, у мене, і за тисячу ескудо, які я дав йому, зробив цю голову, що має властивість одповідати на все, про що її питають на вухо. Але по п’ятницях вона мовчить, а сьогодні у нас п’ятниця, і нам доведеться чекати до завтра. Тим часом ваша милість можете підготувати ваші запитання. Бо я з досвіду знаю, що вона, відповідаючи, каже саму правду.
102
Ім’я відомого тоді шахрая.
Дон Кіхота вразили властивості та здібності голови, і він не повірив був словам дона Антоніо. Але до спроби лишалося вже мало часу, і тому він тільки подякував дону Антоніо за те, що той поділився з ним такою великою таємницею. Вони залишили кімнату, двері якої дон Антоніо замкнув ключем, і ввійшли до зали, де були інші дворяни, яким Санчо розповів уже про багато подій та пригод, що трапилися з його паном.
Того ж вечора Дон Кіхота повезли на прогулянку, причому
Слуги дістали наказ розважати Санчо так, щоб він не виходив із дому. Дон Кіхот їхав не на Росінанті, а на великім, повільнім мулі, оздобленім багатою збруєю. На плащі, ззаду, непомітно для нього, прикріпили пергамент, де великими літерами стояв напис: «Це — Дон Кіхот Ламанчський». Із самого початку прогулянки напис звертав на себе увагу всіх зустрічних, і слухаючи, як вони читають: «Це — Дон Кіхот Ламанчський», наш рицар вельми дивувався, що всі, хто тільки дивиться на нього, знають його ім’я. Повернувшись до дон Антоніо, що їхав поруч, Дон Кіхот сказав:
— Великі привілеї має в собі мандрівне рицарство, бо воно надає слави тим, хто до нього належить, і поширює її по всій землі. Дивіться, чи це не так, сеньйоре? Навіть хлопці з вашого міста знають мене, хоч ніколи не бачили.
— Це правда, сеньйоре Дон Кіхот, — відповів дон Антоніо. — Як вогонь не можна сховати або втаїти, так і чеснота не може бути невідома, а відвага, що виявляється у воєнних вправах, переважає своїм сяйвом та блиском усі інші достойності.
Прогулянка тривала далі; але натовп дорослих і хлопців, що читали напис, примусив дон Антоніо одірвати пергамент, удаючи, ніби він здирає щось інше.
Настала ніч, вони повернулись додому, де їх чекав бал з дамами, на який дружина дон Антоніо, вельможна й весела, вродлива та розумна сеньйора, запросила своїх приятельок, щоб ушанувати Дон Кіхота й самим розважитися його ніколи ще нечуваним божевіллям. Багато їх прийшло, подано розкішну вечерю, і десь о десятій годині почався бал.
Серед дам дві були трохи жартівливої та глузливої вдачі, і вони так часто запрошували Дон Кіхота до танку, що викрутили йому не тільки тіло, а й душу. Варт було б подивитися на постать нашого рицаря, довгого, витягненого, худорлявого, жовтого, у вузькому вбранні, незграбного і, головне, вайлуватого.
Нарешті, стомлений та знеможений такими довгими танцювальними вправами, він сів на підлогу серед зали. Дон Антоніо звелів однести його в постіль, і Санчо, що перший підійшов підводити свого пана, сказав:
— На лиху годину танцювали ви, сеньйоре. Чи не думаєте ви, що всі мандрівні рицарі — танцюристи? Запевняю вас, помиляєтесь ви, коли так думаєте. Дехто краще зважиться вбити якого-небудь велетня, ніж стрибатиме в повітря. Я міг би ще заступити вашу милість, якби треба було танцювати селянські танки (бо я танцюю, як сокіл), але в бальних танках я й кроку зробити не вмію.
Розсмішивши всіх цими та іншими міркуваннями, Санчо відніс і поклав свого пана на ліжко.
Другого дня дон Антоніо визнав за вчасне зробити спробу з зачарованою головою і з Дон Кіхотом, Санчо, двома своїми приятелями та двома сеньйорами, що на балі так утомили Дон Кіхота й ночували у дружини дон Антоніо, зачинився в кімнаті, де була голова. Він розказав їм про її властивості, просив зберігати таємницю і сказав, що сьогодні вперше піддає спробі зачаровану голову. Ніхто, крім двох приятелів дон Антоніо, не знав секрету того зачарування. А якби дон Антоніо не відкрив його наперед, то й вони дивувалися б, як і інші; інакше й не могло бути — так хитро й мудро було влаштовано цю штуку. Перший підійшов до голови сам дон Антоніо і тихим, але чутним голосом попросив: