Долина совісті
Шрифт:
І, ніби злякавшись, Зозуля знову скорчився, знову поліз у сумку, хоча шукати там, як розуміли і Влад, і Зозуля, було вже нічого.
Влад тихо пройшов на своє місце. Сів…
Йому було дванадцять. Певна річ, він не зрозумів тоді, що сталося.
Більш того — він, дурник, навіть задоволений був таким поворотом подій.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Дівчинка
— Якщо він тебе не запросив, може, зі мною потанцюєш?
Дівча здригнулося
Вона була на півголови вищою за Влада. Але це через босоніжки, і витягнувши в неї з-під п’ят немислимих розмірів шипи, цілком можна було б зрівняти позиції.
— Я кажу, може, зі мною потанцюєш? Коли вже він іншу запросив?
Дівча почервоніло. Хід її думок відбивався на обличчі: дівчина розмірковувала, чи не вклепати Владові ляпас.
Завидний Кавалер, хлопець років сімнадцяти, хвилину тому запросив пострибати під музику її товаришку, значно менш симпатичну, зате яскравіше нафарбовану. Влад спостерігав процес розчарування від початку й до кінця, та, власне, Влад і ходив на танці заради такого ось «кіно», жанрових сценок, які тут чергувалися, не вгаваючи.
— Ти малявка, — розчаровано визнало дівчисько.
— Мені чотирнадцять, — обурився Влад. — Зніми підбори — і побачимо, хто малявка…
Дівчина провела поглядом Завидного Кавалера.
— Ну, пішли, — погодилася з неохотою.
Ліпше, либонь, танцювати з малявкою, ніж цілісінький вечір підпирати стіну.
Власне танцмайданчик нагадував собою темний дрімучий ліс, де всі дерева збожеволіли й, повитягавши з землі корені, взялися стрибати й вихилятися. Крізь «стовбури» насилу продиралися кольорові промені вертких прожекторів; музика гриміла — хоч вуха затикай. Владові тільки й лишалося, що вивертатися з-під підборів партнерки: він чудово розумів — їй досить наступити на ногу лише раз, щоб людина надовго втратила здатність ходити.
Вона була симпатична, навіть гарненька. І зовсім незнайома — Влад ніколи раніше не бачив її. Ні в школі, ні в парку, ні на танцмайданчику, ні в магазині — ніде…
Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.
Дівча повагалося — і поклало руки на Владові плечі.
— Тебе як звуть? — запитав він.
— Іза.
— Яке кра…
Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.
Вона дивилася глумливо. Чекала на продовження.
— А мене Влад, — сказав він. — Між іншим, чемпіон району з шахів.
— Точно? — вона здивувалася. — А ти з якої школи?
— Зі сто тридцять третьої.
— А я з шістдесят п’ятої…
Її підбори небезпечно встрявали в підлогу поруч із Владовими черевиками.
— Ти часто на танці ходиш? — запитав він, намагаючись триматися подалі.
— Уперше прийшла, — зізналася вона чомусь із образою. — Ну й не подобається мені тут, всі дурні… Мізків немає, то ногами дриґати…
— Чому це відразу немає, — примирливо сказав Влад. — Мізків, у сенсі.
— Я додому піду, — мовила Іза, і, наче почувши її, повільний танець скінчився.
— Я проведу тебе… —
— Навіщо?
— А якщо нападе хтось?
— А ти захистиш? — вона фиркнула.
— Я ж чемпіон із шахів, — сказав докірливо.
— Що, дошкою по голові?
— Мізками, — він постукав пальцем по чолу. — Втім, якщо не хочеш, можу не проводжати…
Їй було п’ятнадцять, вона — цілковита відмінниця, її репортажі дуже цінувалися (з її-таки слів) на конкурсах юних журналістів. Прагнучи гострих відчуттів, вона відірвалася від книг і заявилася на танцмайданчик (мене там нічого не цікавило, але журналіст, він же всюди повинен побувати?), у результаті поверталася додому абсолютно розчарованою, а тут іще плутається попід ногами цей малолітній залицяльник…
Останню фразу вона вголос не промовляла — але іноді кидала на Влада сповнені царственого здивування погляди. Чому поруч із нею опинився цей хлопчисько, а не Завидний Залицяльник у шкіряній куртці?
Вона жила за дві автобусні зупинки від парку. Влад провів її до залізної хвіртки, на якій чорний кутий дракон тримав у зубах табличку з номером «вісімнадцять».
— Шкода, — сказав Влад, прощаючись.
Вона повагалася — і таки запитала поблажливо:
— Чого шкода?
— Шкода, що на нас не напали, я б уже зацідив їм у зуби…
Вона не витримала — і посміхнулася. В дівочих очах мало не вперше промайнуло щось схоже на інтерес:
— А ти кумедний хлопець… Хвалько.
Вони почали зустрічатися. Шляхетно, за шахівницею, як зразкові виховані дітки.
Влад приходив до Ізи з шахами під пахвою, — а батьків її зазвичай вдома не бувало, — і терпляче чекав, поки вона покінчить із уроками (Іза хизувалася перед ним новими темами — «це ви ще не проходили», і завданнями — «а це тобі ніколи не вдасться вирішити»). Потім вони пили чай з незамінними бубликами й сідали за гру.
Іза була зовсім не дурненька, і дечому Влад устиг її навчити. Втім, шахи невдовзі їй набридали, і натомість діставалася колода карт, така старезна, що, здавалося, її довго зберігали в риб’ячому жирі. Картяркою Іза була справді майстерною, тож обігравши Влада кілька разів поспіль і потішивши цим своє вічно голодне самолюбство, вона або випроводжала його за двері («ну, йди, скоро батьки повернуться») або, як велику ласку, погоджувалася пройтися сквериком.
Цієї пори в скверику було темно. Влад чудово розумів, що до смерку Іза нікуди з ним не піде — а раптом дівчатка побачать?!
Іза була все-таки дуже недосвідчена, незважаючи на апломб, і недооцінювала пильність подружок. Якось увечері так і трапилося — під самотнім бадьоро жовтіючим ліхтарем на краю скверика зійшлися Іза, пліч-о-пліч із Владом, і три дівулі «у пошуках пригод».
Дівулі не сказали нічого. Дівулі лишень переморгувалися, надували щічки, хихотіли й шепотіти одна одній на вухо; навіть Влада дістало якоїсь миті: ну що він, карлик? Каліка? Обідранець? Що дивного в тому, що Іза гуляє сквером із молодшим на рік хлопцем? Навіть якщо він невисокий на зріст? Навіть якщо на ньому не шкіряна куртка, а звичайний шкільний костюм?