Долина совісті

Дяченко Сергій Сергійович

— Мамо, — мовив Влад. — Коли ти сказала їм, що береш мене, саме мене… Вони не намагалися тебе відраяти?

Мамині брови остаточно зійшлися на переніссі. Двома вертикальними лініями пролягли колись непомітні зморшки:

— Владку… Ну, чому ти запитуєш… Звідки в тебе ці дурні думки?

— Ну, намагалися? Не говорили щось… про згубну спадковість, наприклад? Чи про якісь дивні речі, пов’язані саме ось із цією дитиною? Не пропонували тобі інших? Не просили подумати, повибирати ще?

— Владку, — мовила

мама по довгій-довгій паузі. — Ти мене лякаєш. Що знову? Що знову з тобою відбувається? Я думала, все минулося… Перехідний вік… Я сподівалася… І от — знову…

Владу стало шкода її. Так шкода, що заболіло горло.

— Мамо, — наважився він, подумки розриваючи риску, як бігун-переможець рве фінішну стрічку. — Я тобі розповім… Тільки ти вислухай усе, гаразд? До кінця. Добре?

І заговорив, сидячи над захололим супом. Мама спершу стояла, бгаючи в руках рушник, потім підійшла і сіла навпроти, а рушник поклала на коліна.

— Усе? — перепитала вона, коли Влад охрип.

— Усе, — сказав він безнадійно, бо уявна риска, виявляється, нікуди не ділася.

Мама помовчала, підперла щоку кулаком і несподівано посміхнулася:

— Коли мені було одинадцять, я цілий місяць була переконана, що в мене якась страшна невиліковна хвороба. Етап, пройдений у певному віці всіма дівчатками, став для мене моторошним потрясінням… А треба ж було просто розтулити рота і зізнатися матері. Ото й по-всьому.

— Ну, в тебе і паралелі, — Влад мимоволі посміхнувся у відповідь.

— А що ти думаєш? — незворушно гнула своєї мама. — Ти нафантазував собі бозна-що… Ну чому ти не розповів раніше?! Коли це всі твої клопоти… Хлопці провідують тебе під час хвороби. І що? Ну, люблять тебе в класі. Ну, маєш авторитет. Це жахливо, правда?

— А Іза?

Мама зітхнула:

— У моєму класі одна дівчинка мало не наклала на себе руки через нещасливе кохання. З мотузяної петлі витягли. Тепер — зразкова дружина і мати, у неї трійко діток, молодший — твій ровесник… Та закохалася в тебе ця Іза, а тобі, як і всім пацанам у цьому віці, просто очей бракує… Простих речей не помічаєте…

— А табір?

— А що — табір? Он, у новинах показували, в одному селищі на весіллі сорок чоловік насмерть отруїлися. Чи то грибами, чи тістечками.

— Але в таборі…

— Владку, ну, не мели ж ти дурниць. У другому класі ти був у санаторії місяць, навіть півтора… Твої однокласники спокійнісінько пережили цей час без тебе. У третьому класі Дмитрик, твій друг, потрапив до лікарні… Дмитрик — не здоровань, на жаль, у нього повнісінько хронічних болячок… І ще — він легко піддається навіюванню. Пам’ятаєш, у четвертому класі його теж хотіли відправити до санаторію — на все літо? І як у нього температура піднялася невідь-звідки? Скасували поїздку — температура впала. Призначили поїздку знову — знову піднялася…

— Може,

він термометр натирав, — припустив Влад. Мама похитала головою:

— Та ні… «Натертий» термометр — дитяча легенда. Хто хоч одну дитину виростив, той рукою виміряє температуру з точністю до двох десятих… — вона поглянула на свою долоню. — А я тоді, влітку, здала… Та ж нервувала, Владе! Син утік — хвилювалася-таки… трішки. Так?

— Мамо, — буркнув Влад тихенько. — Ну, пробач, будь ласка.

— Та я ж не дорікаю, — здивувалася мама. — Я навпаки… У мене, так би мовити, камінь із серця…

Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані — і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.

* * *

— А я у відрядження їду, — радо повідомила мама днів через десять. — Ти хотів самостійності — тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.

— Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, — промурмотів захоплений зненацька Влад.

— Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.

— Так довго?!

Мама розвела руками:

— На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…

Влад розтулив було рота — та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…

Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.

Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.

І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.

* * *

На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи — дзвонили по міжмісту.

— Слухаю?!

— Говоріть з Маківкою, — байдуже запропонувала телефоністка.

— Якою… алло?

Тріскотня у слухавці.

— Владку, — мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. — Що з тобою?

— Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?

— Я їду додому, — повідомила мама. — Буду по обіді.

— Зі мною усе в порядку…

— Так, так. До зустрічі…

Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:

— Поговорили?

— Так, — сказав Влад.

Спросоння він завжди міркував тугувато.

Маківка…

Мама повертається.

Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…