Дiти пiдземелля

Короленко Владимир Галактионович

схлипувати:

— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльо-

зи капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився

веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-

лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.

Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-

бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,

і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи

на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова

легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом

якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до

школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи

молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий

граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-

чену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-

ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років

семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька

трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою

перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то

він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась

у нього на руках.

1 Єзуїти — католицькі ченці.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-

ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши

руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця

калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках

пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-

му не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,

а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,

всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони

звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди

своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий

жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-

ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-

ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-

важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту

могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими

осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі

кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-

ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

РОЗДІЛ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

Кепсько, юначе, кепсько! —

казав мені частенько ста-

рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед

слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,

дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-

шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили

дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як

молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-

помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою

зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті

маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив

до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-

ючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-

сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-

кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками

такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний

мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-

ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» ^[1] і бадьо-

ро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-

хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби

лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,

бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.

За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині

млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий

борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-

старого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження

природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-

воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі

роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,

коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали

мене шепотом лінивої дрімоти.

Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз

у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але

ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-

ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує

мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,

і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-

решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив