Дикі білі коні

Білик Іван Іванович

— Коли б тобі не даровано живота, я би посік тебе тут-о!

— Що ж ти хочеш? — розгубився Зопір.

— Збитися! — вигукнув Лют Пугачич і знову притишив голос: — Хочу збитися з вами, а він не хче!.. Коли ж виймете сина його з Іскорості, він стане до січі. Зумів, перський обшматичу?

Євнух перетлумачив, ковтнувши

останні слова, й Зопір замислився. Коли дії ворога тобі не зрозумілі — дошукуйся причини: коли ж сам ворог зачне їх тлумачити — дошукуйся ще пильніш, — і зовсім не там, де тобі вказують. На те й ратіння, й се головний закон його. Закон, яким Зопір і сам володів незле. Він подумав, що дала б зараз його згода чи відмова, та пережите за день не давало зосередитись, і цар скіфського племені з лютою відвертістю дивився на нього, й жонолиций брезклий євнух теж скалив око, аж зморшки розбігались йому віялом до вух, і се ще дужче дратувало й розсіювало. Й Зопір не знайшов іншого виходу:

— Добре, я помислю. Мітробатеш переклав його слова.

— Мисли тут-таки! — сердито наполіг сіверський князь, але сатрап Вавілонії тільки невиразно кивав головою та дірка в носі його то ширшала, то знову блякла.

Шарпнувши завіску дверей, Лют Пугачич вийшов, і євнух теж подріботів за ним, а коли по довгому часі вернув до полотки, Зопір і досі стояв біля ложа в довгій, розрізаній спереду від пояса до самого низу сорочці.

— Парка ніч сьогодні,- мовив євнух, аби впередити можливі розпитування, й розплився товстозадим жоночим тілом на ложу.

Зопір і собі ліг, але заснув тільки над ранок.

А «вранці сотня добре зоружених древлян на кутих конях одкололася від головного походу й рушила понад лівим берегом Сіверського Дінця вгору. Попереду їхав темний воєвода, велій пан Батура. їхав, зціпивши зуби, не озираючись на голову походу, й його важко зігнута спина промовляла

ратникам сотні ліпше за будь-що.

Й мало хто й увагу звернув на те, що вслід сотні погнав самотній комонець на буланому жеребці. Вздовж походу та впоперек між трьома валками полян, сіверян і древлян вешталося й гасало безліч усякого люду, й один комонник не міг би нікого вразити.

Се був сіверський князь Лют Пугачич. Здолавши чвалом десятків зо п'ять поприщ, він вихопився на чималий пагорок і роззирнувся. Походу звідси не було видно, тільки далеко, на самім овиді, де стояло сонце, тремтіла над степом довга хмарка прозорої куряви. Зате попереду в зеленому видолі рябів загін коней і ворушилися люди.

Князь осміхнувся й погнав туди. Під розлогою вербою на березі вузенької річечки стояв простий літній намет, а довкола паслися стриножені коні без сідел. То тут, то там видніли ратники. Душ п'ятеро, геть розібравшись, купалося в річці, борюкаючись і кашляючи, тільки незасмаглі зади блищали. Дехто шукав холодку під кущами, бо дерево було тут одне; решта займалася хто чим.

Лют Пугачич увійшов до намету, злякавши двох робів, які шаснули йому з-під ніг і поховались. У полотці, просто на незайманій траві, лежав темний воєвода, розкидавши руки й ноги.

— Зморився? — проказав Лют Пугачич, і той поволі перекинувся набік, а тоді й сів. — А зять твій мислить, же ти вже не знати й де.

П'ятдесятип'ятилітній пан почав нітитися й виправдовуватись:

— Хіба я тутечки той… найдурніший! Понеділок сьогодні, важкий день. Узавтра зрана й той…

Лют Пугачич успокійливо зітхнув:

— Не бійсь, не повім твому зятеві. Йди заутра й вирятовуй того робича, що від нього рибою тхне. Вирятовуй на свою голову й на голови своїх онуків…