Циклон
Шрифт:
Біля воріт уже, он вона з дитям на руках!…” І подавсь до воріт.
Просто загадково це все: тіло неживе, а мозок горить в останнім зусиллі, дух сам малює оті буйні, яскраві химерії, прощальні фільми розпаленої психіки… Чи, може, вони якраз Решетняка найбільше й підтримують, не відпускають із життя?
Інколи нас ведуть на роботи. Крізь розчинену браму виходимо в гамір спекотпого, до невпізнання очужілого міста; Під посиленим конвоєм женуть кудись, - сунемо з гори сірою колоною, плентаємось, істоти в лахмітті, найнужденніші нуждарі цього дивного світу. Босі ноги наші горять від каменю оруковиці. В напівмряці виснаги, з притемненою свідомістю йдемо в розпашілий камінь, в тунелі задушливих
Ніщо так не принижує, як безправ'я. Є щось ганебне в тому, що тебе пильнують, ведуть під автоматами, підгійкують, як на худобину. І все ж ми спокійні сумлінням. Випростано ступає субіч мене Решетняк, що навіть з-поміж нас виділяється своєю кістлявою маслакуватістю; з другого боку якось аж злісно гордовито крокує з люлькою в зубах, у кашкеті набакир Давид-кавказець, що його Решетняк уперто іменує Шамілем. Для інших - він один із сірої безлічі, і тільки для нас із Решетняком цей хлопець повитий світлом незвичайності: знаєм про нього більше, ніж будьхто, знаем, якими грозами володів цей Шаміль, і наша спільна тайна робить нас мовби ріднішими в табірній веремії… Шаміль так Шаміль - друг наш не заперечує. Головне, що вартові навіть не підозрюють, ким був цей чорний, дистрофічної худорби кавказець на полі бою, як змітав, спалював фашистську піхоту своїми вогняними смерчами… А зараз навіть прикурити нема чим і нема чого. Люлька порожня, давно в ній не було тютюну, але вона міцно стирчить, стиснута в зубах, мовби промовляючії до тротуарів: “Ми ще живі. Ми не зломлені. Ми зробили все, що могли”.
Але часом наступає чорна депресія, відчай здушує так, що вже ти ладен на все, ладен би голіруч кинутись хоч і на багнети… Хто найбільше підтримує нас у хвилини душевних криз, так це Решетняк. Спокоєм, розсудливістю своєю підтримує, бо розсудливе і мрійливе - це в ньому якось уживається, поєднується за всяких умов. Коли захлинаєшся від розпуки, коли, здасться, попереду жде тебе тільки смерть або божевілля, ось тоді Решетняк приходить на порятунок заиеналій душі, виводить нас із очманіння своїми спокійними видивами з'яшісної звідкись його. Катерини - смаглощокої мандрівниці з дитям на руках. Буде вона, неодмінно буде! Тільки треба не піддатися висназі, дотриматись до тієї заповітної миті.
– Ставаймо! Хутчій!
– щоразу він розбуркує нас, коли десь починають шикувати для робіт. Бо на роботі, бувало, щось таки перепаде від людей, а головне, може з'явитись отой один із тисячі шансів, ота просвітліша, після якої не дорахуються пас конвоїри!…
Цим тенор живемо.
На роботі нам дають лопати, - маємо перекидати горіг вугілля. Сізіфів труд. Вибухаючії курявою, шерхоче вугілля, скрегочуть лопати, чманієм, обливаємось потом у чорній хмарі, наковтуючись вугільної пилюки. Рошетняк і Шаміль, знаючи, що мене ще не зовсім відпустило після контузії, оберігають як можуть мою персону, заступають від вартових, чую шепіт біля себе: “Неповну лопату набирай…” Незабаром всі ми вже чорні, як шахтарі десь у забої. Ниє все тіло, від голоду корчать спазми. “Давай, давай, русі”. Антрацитові гори сунуться нам на лопати, знов скрегіт, підгійкування, вибухи куряви, - люди в ній чорні, як звуглені, працюють без передишки. Незрозуміле, навіщо його перекидати - з купи на купу? І де ми є? Здається, біля. електростанції? Давай, давай! Когось уже б'ють, іншому пригрожують автоматом. Угнічує марність цієї праці, Ті жорстока безглуздість. А де ж обіцяний підобідок? Не буде його! Не заробили! Води попийте, і все!
Знову шикують, - ледь ноги тягнемо до воріт. Конвоїри біля нас невідлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматів вистежують кожного, хто лиш спробує озирнутись убік. Під парканом
Варта, оскаженівши, підштовхує нас прикладами:
– Век, век! Не озирайсь!
Скорчено тіло ще звивалося, повалене під парканом. Якщо передається на відстані біль, то десь здригнеться цієї миті материнське серце. Безіменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюці лежати, а колона далі пішла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки: невже аж так знецінилося людське життя?
Коли витяглись на вулицю, зітхнув Рошотняк:
– За травинку…
Мовчимо. По якомусь часі кавказець вийняв люльку з зубів:
– Не за травинку він його.
– А за що ж?
– За те, що не раб. За те, що людина. А якщо людина - довіку ти ворог цій наволочі фашистській…
І люлька знову в зубах. І далі вже мовчимо до самої Холодної гори.
Біля тюрми жінки з передачами накинулись па колону, і котрась, відпихаючись від конвоїрів, таки встигла ткнути Шамілеві паперовий кульочок. В таборі, коли розгорнули, виявили в кульку… локшини чорної грамів із триста… Яке це багатство тут! Вмостились під муром своєю змовницькою трійцею, й чорними від сажі руками було обережно повністю розгорнуто газетний кульок. Багачі, ми зараз мали його поділити на трьох, кожен одержить свою пайку, одержить і з'їсть.
І, обережно ділячи, відчув я раптом на собі чийсь погляд, гіпноз жаги, мовчазний крик голоду. Глянув і бачу, як стежить за мною, за рухами моїх пальців той, що котелок у нього вкрали, що казав - має вдома дітей дрібних… Ні, він не посмів у нас просити. Тут не роздають. Тут нема щедрих. І, може, саме тому, що він не іїросив, не принизився до канючіння і що самий погляд його якоюсь змореною чесністю мовби нагадав нам норми іншого життя, - переглянувшись з товаришами, відчув їхню мовчазну згоду: гаразд… не заперечуєм…
І розділилось на четверо.
– Бери, товаришу…
Він аж не повірив. Не спромігся навіть подякувати. Нагнувсь, тороплено згріб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпі.
Ось коли душа відчула полегкість! Вперше після днів і ночей неволі, після всіх принижень полону кожен із нас пережив ніби мить оновлення, ніби просвітленими очима? глянули один на одного… Бо коли знайшлося в тобі щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка - ти ще не звір, ти ще людина!
Глава VI
Невже це починаються галюцинації?
Лежиш під муром тюрми, спека жахтить, вишкварює ці людські кістяки, а лиш очі приплющиш - уже біла-біла в снігах земля, їсти б той сніг свіжий, морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар…
Вдосвіта, бувало, ще темно надворі, а нам уже гук: “Підйо-о-м-м!” Товплячись у дверях, вилітаєм з казарми у ніч, у сніг, на темний вогонь пічного морозу. Серед кучугур зблискують голі спини - хлопці натираються снігом до пояса! Потім за лижі - і на Єнісей. Поруч тебе всі в масках ідуть, в підшоломниках, під вовняним забралом навіть Решетняка не впізнати. Переважно сибіряки все там були - той із тайги, а той із тундри, десь аж із-за Полярного кола… Не одному з них світило ночами на околиці неба північне сяйво, той дивовижний екран планети. Всіх підняла, покликала до зброї велика тривога, спільний обов'язок - відборонити Батьківщину…