Царівна
Шрифт:
Я ждала на обох надворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабаром вийшов і він, і ми проходжувалися попри книгарні, Оксана барилася довго.
Незадовго по тім рипнули двері від склепу [93] .
Ми звернулися живо до них, думаючи, що це Оксана. однак це був хто інший.
Це був Орядин. В мені застигла кров.
Він, розуміється, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий, мов іскра, плохий [94] , іронічний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив
93
Склеп — крамниця.
94
Плохий — гострий.
Побачивши його перед собою так несподівано, я спаленіла сильно; по тому, мов підтята, зблідла; а пересвідчення, що доктор це бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дійсно. Вп'яливши свої проникливі очі в мене, читав і відгадував із мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним, немов виновниця, зі спущеними віями.
— Хто це був? — спитав мене.
— Орядин. — відповіла я здавленим голосом.
— Орядин? То він?. — І не питав більше нічого.
Коли я на його пізніше глянула, видавався мені цілком блідим. Дивився кудись далеко вперед себе, так мовби я не находилася коло його, і, підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідню губу. Хутко по тім вийшла й Оксана.
— Ви ждали на мене, — щебетала вона, — а мені показувано стільки нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку, фортепіано. Він не говорив із вами? Ха-ха! — сміялася. — Дивився раз у раз, як ви проходжувались із доктором, а ви, докторе, — звернулась до його, — заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.
— Мабуть, довідався, хто я, — відповів цей спокійно. — А може, я й перешкодив йому побалакати зі своєю. знайомою. Ну, нехай вже простить; цієї ночі від'їду вже.
— Цієї ночі, докторе? Ні, завтра рано! — кликнула Оксана.
Я йшла мовчки між ним і нею і не створила уст ані на слово. Від його віяло на мене знов немов холодом, і я від холоду того неначе в'яла. Що сталося йому так нагло? Чому змінився знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до сліз!
— Цієї ночі, Оксано! — відповів він рівним, спокійним голосом. — Коли раз кінець настав всьому, так пощо відкладати його і мучити других і себе? Коли від'їду нічним поїздом, мати переспить прощання і встане завтра сильніша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталія.
— А товаришка обійме знов своє звичайне заняття, читання часописів уголос, — докінчила я зворушеним, хвилюючим голосом.
Його погляд промайнув по мені велично і стрітився з моїм. В мене було чоло грізно зморщене, а уста усміхалися нервовим болісним усміхом.
— А панна Наталія, — говорив далі, мовби не чув моїх роздразнених слів, — стане їй оп'ять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла мені і того держуся.
— Так обіцяла я, — повторила я вслід за ним, а більше й не говорила.
Він звертався всіма своїми словами до
Я хотіла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподіваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися і з міною доктора. Була вражена до глибини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнівана. Як важилася вона мені казати: «там був і ваш Орядин»? Ха-ха-ха! Мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до його, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, ніби жартом; він же думає, певно, що Орядин справді мій! Впрочім, мені дуже мало залежить на тім, що він собі думає!
Вернув саме з заходом сонця додому.
Ми сиділи з панею Марко на веранді вдвійку і ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила їй. Мене розболіла голова і на свіжім воздусі було мені легше.
Коли я його побачила недалеко дому, забило в мені серце живіше, і я поблідла.
Смішно.
І чому це? Ні, ні, він був мені цілком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тієї хвилі в городі, в котрій сказав на мій жартівливий закид, що «що він любить, любить вже навіки!» А що я занепокоїлася його приходом тепер, це мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотання при стрічі з Орядином!
Мабуть, тому й змінився він супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матері має знайомих мужчин, і її душа не звернена лише до тієї, що хліб дає, що в неї є мрії «романтичні», що, може, вона має навіть якісь любовні зносини за її плечима і що, помимо звісної обіцянки остатися і берегти далі хоровиту даму, покине її якого-небудь гарного дня і піде так, як прийшла.
Так, так, це лиш такі здогади могли змінити настрій його душі, мені ще донедавна так щиро прихильної! Пані Марко мусила йому щось сказати про Орядина і про мене, а може, сказала і все, що знала від мене про мене і про його? Звідки брались би в його думки про «заручини»? Він бачив прецінь, яке життя ми ведемо. Що мені діяти? Звинятися перед ним?
Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насміхався Орядин, «тонке, вразливе сумління, мов павутина», і я не зношу на собі найменшої тіні? Впрочім, чи я кріпачка, щоби зайнялася зі свого поступування? Ах, ні, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще вище, чим ліпше трафить він у серце. Він помиляється. Я вмію горе зносити!
Він ішов через зільник просто до нас, до веранди, вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, і один-однісінький погляд на його лице переконав мене, що в його душі зайшло «якесь сонце».
— Добрий вечір! — сказав, і знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.
— Добрий вечір, Івасю! — відказала пані Марко втішно. — А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
— Ні, — відповів він. — Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова. — Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.
— І тебе болить голова?