Бурлачка
Шрифт:
Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат виглядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.
– Цур їм, цим жидам!
– сказав
– І справді цур їм,- сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.
Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.
Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісінької хати, тільки одним одна церква.
– От і Комарівка,- сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.
«Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?» - подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.
Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги.
– Добривечір вам!
– тихо сказала Василина.
– Доброго здоров’я,- обізвалась стара Паляничиха.
Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і дивились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.
Мати перша впізнала дочку.
– Василино, дочко моя, голубко моя!
– крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.
– Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.
Батько й діти покидали ложки і разом повставали з лави. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.
1876 року, 14 лютого