Буремні дев'яності
Шрифт:
— Якщо так, то тобі, певна річ, найкраще вийти заміж за містера Мак-Суїні, — сказала Саллі.
— Він і Еме дуже любить, — нерішуче додала Лора. — Обіцяє залишити їй після себе трохи грошей.
— Ну, от і добре, — заспокійливо промовила Саллі. — Не плач, Лоро. Я певна, все буде гаразд.
— Олфе, Олфе! — простогнала Лора, витираючи сльози. — Хіба я можу коли-небудь примиритися з його смертю, Саллі? Нащо він мене покинув? Це він винен у тому, що я мушу тепер стати дружиною Тіма Мак-Суїні. Але ти мене розумієш, правда, Саллі? Це аж ніяк не завадить нашій дружбі, правда? Ти завжди подбаєш про Еме, коли щось трапиться, —
— Це нітрохи не змінить мого ставлення до тебе, Лоро, — запевнила її Саллі. — І Еме завжди почуватиме себе у нас, як у рідній домівці.
Лора висякала носа, витерла сльози маленькою зібганою хусточкою і глянула в люстро, яке висіло навпроти.
— О господи, яка ж я гидка! — сумовито зітхнула вона. — Ну хто б міг подумати, що оця товста червонопика баба з мішками під очима — це я, Лора Брайрлі? І чого це Тіму заманулося одружитися зі мною — просто не розумію. Але він і справді хоче цього, і я вирішила зробити йому таку приємність. Навіть не заради його грошей чи розкішного будинку, а просто тому, що він «ладен цілувати землю там, де ступали мої ноги», як він говорить. Мені треба, щоб мене хтось любив, Саллі, без цього я жити не можу. Але як би я хотіла, щоб мені не треба було ставати місіс Мак-Суїні!
РОЗДІЛ LXXI
Того вечора, коли Тім Мак-Суїні справляв весілля в «Західній зірці» з безплатною випивкою для всіх бажаючих, Дінні, Морріс і Саллі на руках з немовлям, якому було кілька тижнів, сиділи на своїй веранді. Старий Кроу, як завжди, вмостився трохи осторонь. Ні Дінні, ні Морріс не могли себе примусити піти на Лорине весілля, а в Саллі до того ж був привід — мала дитина.
Чоловіки сиділи мовчки, у тій спокійній задумі, яка ніколи не буває важкою в колі давніх друзів, але вигляд у них був пригнічений.
«Згадують минуле, згадують Олфа», — подумала Саллі.
Був тихий спекотний вечір; у непорушному повітрі ще стояла пилюка. В імлистому небі, повитому сріблястим серпанком, висів тьмяний щербатий місяць. У садочку стирчали сухі, прямі, мов паліччя, стебла рослин; буре листя дерев шаруділо, неначе папір.
За будинком, ген аж до схилу гірського кряжа, розлягалася гола, випалена сонцем земля. Пересохлого русла струмка, який протікав колись біля підніжжя гір, не видно було з веранди, але вздовж його берегів темніло кілька кущів — залишки давнього оазису, стоянки афганських караванів. Вдалині невиразно біліли халупи Боулдерського селища; там золотими іскорками де-не-де мерехтіли вогники — так само, як і на чорній стіні кряжа, вздовж якого були розкидані рудникові будівлі. Проти неба бовваніли стріли копрів, наче сухостійний ліс. З високого димаря бухали білі клуби диму і стелилися на рудник, отруюючи повітря. За частоколом починався Боулдерський шлях, який ішов через місто Калгурлі, що розповзлося по рівнині біля підніжжя гори, де Педді Хеннан колись закілкував першу ділянку. Від вуличних ліхтарів і яскраво освітлених вікон будинків, крамниць та готелів над містом стояла заграва.
Кілька рудників припинили роботу, але подекуди на гірському кряжі ще гуркотіли дробарки. Звідти, де велетенські товкачі трощили руду, долинали глухі удари, скрегіт і гуркіт, порушуючи нічну тишу; ці звуки тривожили розлитий довкола спокій і породжували невиразний страх перед якоюсь лютою і нещадною силою. Але тут, на веранді, чути було лише далекий приглушений
— Калгурла сумує, хоче піти в дике поле, — озвалася Саллі. — Вона знову співає про те, як білі люди принесли загибель її народові.
— Стара відьма! — пробурчав Морріс. — Не можу збагнути, як ти терпиш її.
— Вона завжди приходить, коли в мене має народитись дитина, — відповіла Саллі стомлено. — І я з радістю приймаю її — краще за неї ніхто не допоможе мені прати білизну і прибирати.
— Катування тубільців на фермі у Тарбл-Бара — одна з найстрашніших історій, які доводилось мені чути… за винятком розстрілу в Менанкілі, — тихо промовив Дінні.
— А що там трапилось? — спитала Саллі.
— Та начебто кілька тубільців утекло з овечої ферми, яка належить двом братам Андерсонам, — відповів Дінні. — Андерсони розшукали втікачів і пригнали назад. Не давали їм пити і шмагали вузлуватими вірьовками; шмагали всіх підряд — чоловіків, жінок, дітей… Дві тубілки і тубілець померли. Ще шестеро бідолах ледве не пішли слідом за ними. Але одному вдалося-таки втекти, і він усе розповів поліції.
— Я теж пам’ятаю цей випадок, — сказав Морріс. — Кілька місяців тому слухали справу в суді.
— Так, так, — вів далі Дінні. Один з Андерсонів помер від пропасниці ще до суду, а другого засудили до довічної каторги. Ти пам’ятаєш, як суддя говорив про «нелюдське катування дівчаток, майже дітей» і як він кинув цьому негідникові: «Ви вчинили страхітливий, огидний злочин — жорстоке умисне убивство трьох людей!»
— «Тубільці, — каже містер Енгельс, — знають нас головним чином по наших злочинах», — пробурмотів Кріс Кроу.
— А що сталося з Марітаною? — спитав Дінні, порушуючи тишу, яка знову запала на веранді.
— Вона іноді приходить до міста, — відповіла Саллі, кладучи немовля до другої груді. — Калгурла каже, що вона живе десь біля Маунт-Берджесу з якимсь білим — здається, його звуть Фред Кернс. У них ціла купа дітей, кінь і ресорна двоколка.
— Фред Кернс? Такни довготелесий хлопець, схожий на висушену акулу?
— Та він же, він, — похмуро озвався Морріс. — Неприємний тип.
— Бідолашна Марітана! — зітхнула Саллі. Вона пригадала ті часи, коли Марітана була зовсім юною дівчиною з чудовими карими очима, полохливою і граціозною, мов сарна. — Знаєш, Моррісе, вона називає себе метискою, і я певна, що це так. Вона сама розповідала мені, як двоє білих украли її матір, — ось чому вона не схожа на інших тубілок.
— Так, напевно, солдати з хентівської розшукної партії і каторжники-втікачі не дуже церемонилися з місцевими жінками, коли вони потрапляли їм до рук, — промовив Дінні.
— Це було ще до першого походу в Кулгарді, — зауважив Морріс.
Розмова урвалась; Морріс і Дінні мовчки палили люльки. «Про що вони зараз думають? — запитувала себе Саллі, намагаючись розгадати їхні думки. — Мабуть, про те, як усе змінилося, відколи перші старательські партії вийшли з Південного Хреста і розбрелися в різні боки, шукаючи золота». В ті часи тут з краю до краю пролягала величезна, невивчена, безводна і заросла чагарником пустеля. Навіть не віриться, що цілі міста встигли вирости за цей час серед цієї пустелі — вирости, розквітнути і, як Кулгарді, знову спустіти.