Буба
Шрифт:
— Ти моя чирвова краля, схожа на співочого дрозда, — захоплено прошепотів він і витягнув з папірця ланцюжок із блакитним камінчиком.
Першим до Буби підбіг Мілош.
— Чому ти мені нічого не сказала? — обійняв він її. — А я, дурень, повірив у твою бабцю в Сопоті!
— Звідки ти знаєш? — здивовано й трохи розчаровано запитала Буба. Їй хотілося самій розповісти про все Мілошеві.
— Про це говорили в останніх новинах. Було б ще кумедніше, якби це читав
— Він навіть не втямив би, що йдеться про мене, — посміхнулася дівчина. — Удома ще нічого не знають.
На математиці Сокира зовсім сказилася. Витягла Бубу з-за парти й примусила вийти до дошки, де загадала їй задачу рівня математичної олімпіади, а тоді задоволено спостерігала. як дівчина блукає лабіринтами алгебраїчних рівнянь, незрозумілих найкращим учням школи. На щастя, Буба впоралася й усе ще перелякана, поклала крейду.
— Я тобою пишаюся, — Сокира не вміла висловлювати почуттів, тому її похвала пролунала, як докір. — А щодо бриджа, — додала вона, — то мій чоловік просить у тебе автограф.
У класі загуло, коли мала Буба, у принципі «нічого особливого», як казала про неї Йолька, розписувалася на книжці Сокири, тобто її чоловіка, чемпіона Польщі із шахів, який точно був би чемпіоном Європи, якби вся Росія належала до Азії.
— Сама повертаєшся? — в Адасевому запитанні ховалася цікавість і якийсь невисловлений жаль. — Бо я теж, — додав він навіщось, хоча Буба ні про що його не питала.
— Мілош допомагає Агаті розібратися в біології, — пояснила вона, руйнуючи надії Адася на те, що її самотність має серйозніші причини.
— Колись ми з тобою завжди гомоніли, — пригадав Адась із піврічним запізненням. — І було так чудово, — зітхнув він.
— Та ж ми завжди собі балакаємо, — якось незграбно втішила його Буба.
— Але вже не так.
— Я тебе й зараз люблю, Адасю, що з того, що трохи по-іншому? — Буба замовкла, бо її слова нічого не могли змінити. І слова Адама, на які вона так терпляче чекала, теж не мали впливу на незворотні зміни в Бубиному серці. — Іноді так буває, розумієш, таке трапляється, — спокійно пояснювала дівчина, — що ми просто не помічаємо когось або щось.
— А з тобою такого не сталося, га? — трохи в’їдливо спитав він, дивлячись на сяючу Бубу.
— Ні, бо я уважно дивилася. Не прогавила ані тебе, ані Мілоша.
— Щодо мене… — пожвавився Адась.
— Щодо тебе, то це ти проґавив мене. Треба вміти відрізняти дрозда від сороки, — відрізала вона. — Але ніколи не пізно стати знавцем птахів. Дивися, Адасю, весна! — Буба захоплено роззирнулася. — Твій дрізд, напевне, ховається десь недалечко. Тобі доведеться ходити навшпиньках, щоб знову не перелякати, не сполохати його, розумієш?
Хлопець кивнув головою. Якось невпевнено й сумно. Зупинився біля свого будинку.
— Ну, бувай.
— Бувай, —
— Нам насправді не потрібно нічого проти молі, — гриміла Бартошова в домофон, біля якого стояв один із дворових п’яничок у турецькому кожушку.
— А може, ви, панянко, купите? — простягнув Бубі руку з лавандовим кружечком. Дівчина готова була заприсягтися, що цю лаванду він поцупив у дружини або матері.
— Ні, спасибі, — чемно відказала вона. — У нас справді немає молі.
— Ну, бодай п’ятірку позичте, панночко, — благально озвався той.
— П’ятірку можу подарувати вам на щастя, а не на пиво, — попередила Буба, хоча й знала, що долю п’яти злотих наперед вирішено.
— Скільки я казала тобі, Бубо, що не можна давати грошей чужим чоловікам. Навіть ксьондз Корек категорично проти таких учинків, — мати стояла перед дзеркалом і старанно вискубувала собі брови. — Я саме збираюся до костелу, — пояснила вона, наче це пояснювало потребу вискубування брів.
— А звідки ти знаєш, що я йому дала?
— Чула в домофон. Я підійшла, бо хотіла дати тому панові пару копійок. І що я чую? Моя рідна донька дає якомусь волоцюзі гроші. Глянь на цю спідницю. Не задовга?
Мати дивилася на власне відображення, посикуючи від болю.
Спідниця, на Бубину думку, була трохи закоротка, але вона вирішила про це не говорити.
— Те, що треба.
— А що це ти там тягнеш? — мати вгледіла велику картонну коробку, яку Буба поставила біля стіни, а тоді поклала на «Людовику».
— Подарунок, — відсапуючись, пояснила Буба, витираючи піт із чола.
— Подарунок? Для кого?
— Для діда. У нього ж нині день народження.
— Е-е-е, він тебе надурив, — мати повернулася до своїх брів. — Наскільки я пам’ятаю, у нього день народження у квітні.
— Авжеж, — Буба накривала коробку плащем, роздумуючи, як непомітно перетягнути її до своєї кімнати.
— То вже квітень? Як гарно пахне! Що це готується на кухні? — мама поводилася, як Добавка. Щоразу, як пані Марія хотіла піддобритися до Бартошової, вона втягала носом кухонні пахощі, а якби мала хвоста, то напевне почала б ним виляти. Буба також відчула запах свіжо спеченого пирога.
— Пані Аню! — мама опинилася біля плити. — Мене мій нюх не підводить?
— У пана Генрика нині день народження, — якщо Бартошова коли й усміхалася, то це був саме той випадок.
— А скільки йому виповнюється років? — пані Марися зніяковіла й не знала, як це приховати.
— Цього не знає навіть він сам, — замислилася хатня робітниця. — Каже, що здається, сімдесят.
— П’ять років тому йому вже було сімдесят три, — заперечила мати. — Треба це з’ясувати. Бубо, у дідуся ж є паспорт…