Буба
Шрифт:
— Будьте справедливими. Коли дідусь удавав, наче виграв, він повівся шляхетно. Віддав вам усе…
— Справа в тім, що він нас ошукав й усе забрав, — батько не погоджувався на жодний компроміс.
— Він посміявся з нас! — докинула мати й очі її дивно затуманилися. — А ми вже могли, Павелку, насолоджуватися яким-небудь іспанським сонцем. Я така запрацьована, що мені давно належить відпочинок.
— То поїдьте куди-небудь разом. На море або в гори. Не треба мати мільйонів, щоб побути вдвох.
— А це ідея, — батько
— Ну… Може, на море? Знаєш, про що воно мені нагадує? — мамині очі розширилися, сповнюючись спогадами, і Буба змогла спокійно перевести подих.
— Я йду до дідуся, — заявила вона, — а ви подумайте, що зробити з такими чудовими мріями.
І нікому навіть на думку не спало заперечити.
Дідусь недбало лежав на своєму дивані й насвистував улюблену пісеньку про Аделю, яка «одягає сукню тонку». Побачивши Бубу, він перестав насвистувати й відкрив від здивування рота.
— Тобі дали перепустку, — не міг начудуватися старенький, — чи ти ризикуєш молодим життям, відвідуючи камеру приреченого?
— Приреченим ти лише станеш, коли я обіграю тебе в бриджа, — Буба заходилася тасувати карти й дідусь відразу помолодів. Схопився з юнацьким запалом і зайняв своє місце за блискучим столом.
— Дам тобі можливість виграти. Ти на це заслужила, — дідусь намагався бути ввічливим. — А скажи-но, чи подобаються тобі нові черевики?
— Спасибі, вони суперкласні, — Буба усміхнулася й запропонувала віст.
— А що там нового в Адася? — дідусь програвав велику кількість очок, тож Бубі спало на думку, що таким чином він хоче примусити суперника розслабитися.
— Не знаю, — неохоче відказала вона. — Я ж не Йолька.
— І це твій найбільший козир, — серйозно запевнив пан Генрик. — А таких Адасів на твоєму шляху буде стільки, скільки двійок у колоді. Ти повинна, дитино, чекати на свого козирного короля.
— Найгірше, що я мушу, а Йолька ні.
— Дурниці! — обурився дідусь. — Якщо твій Адась справжній козирний король, а не який-небудь хрестовий валет, то ти ще цю партію виграєш. Інакше, — мудрував він, намагаючись зазирнути в Бубині карти, — нема за ким шкодувати.
— Це ти, дідусю, мій король, — примружила очі Буба. — Зараз, коли ми з тобою граємо, у нас збори, присвячені скаутській пісні. Йолька абсолютно безголоса, Адась теж далеко не Паваротті, а я, найкращий голос загону, обрала побачення з тобою.
— І слушно, — захопився дідусь. — Іноді треба, щоб про тебе згадали. А коли вони собі про нас подумають? Коли нас не буде поруч! Цей принцип порушують тільки твої батьки, — чесно сказав він. — І лише тоді, коли йдеться про мене, — закінчив старий не без гордощів.
Наступного дня вранці, за сніданком, Буба з дідусем дізналися про спільне рішення батьків.
— Ми їдемо на море, — заявила мати. — Бубо, доручаю тобі опікуватися дідусем, — сказала
— Але ж я й так завжди його пильную, — нагадала Буба, посміхаючись старенькому, який щось шукав у склянці з апельсиновим соком.
— Що ви там шукаєте? — на материному обличчі видніла відраза, бо дідусь витягнув зі склянки руку й випив сік.
— Сир. Випав мені.
— Треба казати «впав», — виправила мати.
— Чого це я маю казати «впав», коли він мені випав? З рота, — наполягав дідусь. — Але не турбуйтеся, я його вже ковтнув. Привезіть мені з моря лікувальну настоянку з бурштину, — зажадав він.
— У жодному разі. Коли ми востаннє купили вам настоянку, то замість натиратися нею, ви її випили, та ще й разом з бурштином.
— А звідки я міг знати, що ви самі любите бурштин? Цього разу я переціджу її крізь ситечко й тверді тіла віддам вам, — запевнив дідусь.
— Ми вирішили, що на час нашої відсутності сюди приїде бабуся Рита, — батька не цікавило, яке враження справили його слова. Він зі стоїчним спокоєм доїдав яєшню.
— У такому випадку, — дідусь гордовито підвівся з-за столу, — повернувшись, ви знайдете тут мій труп.
— Теж іще налякали! Ви стільки разів обіцяли, а кардіограма у вас краща, ніж моя, — зневажливо пирхнула мати. — У будь-якому разі, з бабусею Бубі буде легше.
— Я так не думаю, — Буба почувалася, як перс пані Коропової між ротвейлерами. — Власне кажучи, навіщо турбувати бабусю Риту? — вона гарячково шукала аргументи. — Бабуся… бабуся така вразлива…
— Це вже вирішено, — батько витирав вуста серветкою й задоволено дивився на переможених суперників. — Я з моєю матусею витримав двадцять років, то й ви переживете сім днів. Хоча я й не певен, — попередив він і захихотів.
Сніданок закінчувався в атмосфері цілковитої поразки бриджевих чемпіонів. Дідусь утратив апетит і сумно позирав на Бартошову. Буба ладна була дати голову на відсіч, що ці двоє щойно уклали пакт про ненапад на час перебування тут баби Рити. Бо Бартошова, хоча й виглядала мовчазною й гордовитою, теж була добряче спантеличена. І Буба чудово знала, чому.
— Як я рідко сюди приїжджаю! Ходи-но, Бубонько, я тебе поцьомаю, — бабуся Рита виконала ритуал, який аж ніяк не нагадував поцілунок.
Бубі навіть здалося, що літня пані старанно уникала торкнутися її вустами, на яких видніли сліди віртуальної помади.
— Прошу поставити валізи в моїй кімнаті, — озвалася бабця до низенького чоловічка, який досі ховався за купою багажу. — Генрику, розрахуйся з паном, а тоді привітаємося, — розпорядилася вона. — О! І Бартошова тут! — помітила пані Рита без особливої радості. — Ви трохи погладшали, пані Аню. Певне, добре тут харчуєтеся. Занадто добре й шкідливо, — пригрозила вона кощавим пальцем.