Бот
Шрифт:
Гахнула блискавка.
Від несподіванки Тіто підскочив, від злості на себе – вилаявся. У ту ж мить із лівого борту налетів водний вал, небезпечно накренивши катер. Стогнучи, старий «Sea Ray 310» почав зісковзувати хвилею. Рибалка інстинктивно схопився за штурвал; через секунду небо зникло, і човен накрило гребенем. Бризки та піна затопили все навкруг. На кілька неприємних секунд Тіто завис у невагомості, не знаючи, де верх, а де низ, після чого «Sea Ray 310» важко вдарився носом об воду та вирівнявся. Хвиля пройшла. Чоловік поквапливо завів двигуни, а тоді, підкоряючись незрозумілому імпульсу, крутонув штурвал праворуч. Катер повернувся кормою до хвиль і носом до берега.
Наближаючись
Тіто вистукував зубами від жаху і нічого не міг удіяти. Що найдивніше – він не усвідомлював причини свого страху. Кити зрідка викидаються на берег. Тіто це знав, читав про це в газетах, одного разу – 1978-го – бачив на власні очі. Риба також іноді вистрибує на скелі, або її вже мертвою (скажімо, після аварії якого-небудь танкера) виносить на берег. Правда, Тіто Мелендес ніколи не чув, щоб на берег викидалися замалим не всі істоти, що населяють прибережні води, але в тому, по суті, не було нічого божевільно жахливого. Нічого такого, щоб цокотіти зубами від страху. Перед ним простягався звичайний пляж, завалений рибою, головоногими та морськими ссавцями. Та поза тим було щось інше, якась малопомітна деталь, яку чоловік поки що не вловлював, однак яка наповнювала його нутрощі крижаними метеликами та перетворювала кістки на кисіль.
Під захистом скелястого мису, що виступав на кількасот метрів у океан із південного боку пляжу, хвилі трохи вляглися, та все ж Тіто не підпливав би до берега, якби не знав, що дно в цьому місці пологе та піщане, і він, нічим не ризикуючи, може підвести човен аж до лінії прибою. Коли кіль катера м’яко вткнувся у пісок навпроти місця, заваленого жовтохвостами, рибалка вибрався на ніс, вивільнив якір і… завмер, утупившись у воду. У воді довкола човна риби роїлося ще більше, ніж валялось на березі. Невідома сила витискала, виштовхувала її з глибини. Кожна нова хвиля виносила на пісок нову партію робало та жовтохвостів, де ті безсило торсали плавцями, у безмовному відчаї зіпаючи беззубими ротами.
Постоявши на носі, Тіто метнувся на корму та дістав із ящика з інструментами довгий, схожий на мачете ніж. Так безпечніше. По тому повернувся до якоря, намагаючись не думати про те, що серед риби у воді може причаїтися галапагоська акула чи отруйний скат, узяв якір у ліву руку і перескочив через фальшборт.
Опинившись у воді, рибалка запанікував і засмикався, уявивши, що риба затягне його на глибину та задушить – так багато її було, – проте за мить торкнувся ногами дна і відчув себе впевненіше. Найважливіше – не натрапити на акулу чи на меч-рибу. Відбиваючись ножем, сяк-так відтискуючи жовтохвостів якорем, Тіто вибрів на пляж і біля найближчого валуна закріпив якір.
Ковзаючи на холодних риб’ячих тушках, Тіто побрів углиб пляжу. Він конче потребував відчути під ногами землю. Частина
Тобто нікого, крім риби.
З океану на берег насувалася нова стіна дощу.
Відчувши під ногами пісок, Тіто спинився. Присів навпочіпки та підтягнув до себе найближчу рибину – невеликого, кілограмів на чотири-п’ять, жовтохвоста. Жовтохвіст ще був живий і розпачливо ляскав хвостом по піску. Старий обережно, наче боявся, що луска вкрита отрутою, притиснув рибу до землі й уважно роздивився. Яскраво-жовтий хвіст, дрібні грудні плавці такого ж насиченого жовтого кольору, темножовтий гребінь на спині. Із боків – від носа, через око і до самого хвоста – тягнулася жовта смуга, що ділила тіло рибини на дві частини: верхню, світло-блакитну, що згущується до темно-синього на хребті, та нижню, сріблясту, що переходить у зовсім біле на животі.
Ніби нічого особливого. На перший погляд – жовтохвіст як жовтохвіст.
От тільки витрішкувате око рибини виглядало незвичним, мутно-чорним і підпливало кров’ю. Помітивши кров, Тіто зморщив лоба: «Чорт забирай, що це? Ну що це таке? Скільки тієї крові в рибі? Що мало статися, щоб вона проступила круг ока?» Він нахилився, і чорнота попливла – щось ворухнулося в риб’ячому оці. Рибалка злякано відсахнувся та мимоволі дужче втиснув рибину в пісок. На мить йому здалося, що жовтохвіст спостерігає за ним. Точніше, щось дивиться на нього крізь набрякле чорнотою око жовтохвоста. Старий Тіто труснув головою, женучи геть дурнувату думку, а рибина засмикалася з подвійною силою.
Цок-цок-клац! Тіто не вдавалося опанувати себе. Розповіді Робледо, Салазара та Сандоваля більше не здавалися надуманими: протягом тижня щось дуже лихе коїлося в морі, а от тепер він, Тіто, ураз чітко усвідомив – це щось, схоже, полізло на берег.
Відклавши ніж убік, чоловік схопив жовтохвоста двома руками та підняв хвостом догори. Риба несамовито пручалася, із незрозумілих причин хвіст відхилявся лише в один бік – управо. Зате відхилявся так, що…
(я чув, як тріщали хребти)
…тіло жовтохвоста нагадувало перекинуту літеру U.
Тіто поклав рибину назад на пісок, узяв у руку ножа та двома ударами розрубав її навпіл. Підніс до носа обрубок хвоста, понюхав. Від вигляду соковитого м’яса в животі забурчало. Рибалка мимоволі ковтнув слину й облизався.
Завагався.
(…присягаюся, Тіто, та риба була дурною!)
– Ні, ні, ні… Я не робитиму цього.
Уздовж горизонту сяйнула довжелезна блискавка. Через секунду спалахнула ще одна, з оглушливим тріском обвалившись у воду за півкілометра від берега. Тіто глянув на багатотонну тушу кашалота за кількадесят кроків вище пляжем. Кит лежав так близько, що рибалка розрізняв зморшки на смолянисто-чорній шкірі, яку китобої поміж себе називають «чорносливом». Однак іти туди не став. Після того як, тигром захурчавши у порожньому шлунку, голод нагадав про себе, кашалот більше не цікавив Тіто. Тепер його цікавила лише риба.