Борги предків

Гудкайнд Террі

Він повернувся до Еббі і вдячно посміхнувся їй крізь сльози. Дівчинка раптово заснула у нього на руках.

— Невелике заклинання, — пояснив Зедд, коли брови Еббі здивовано поповзли вгору. — Їй потрібно відпочити. А мені — закінчити розпочате.

Він передав дочку Еббі.

— Ти не віднесеш її до себе додому? Нехай вона поспить там, поки я не закінчу. Будь ласка, поклади її в ліжко і укрий чим-небудь, щоб вона не замерзла. Вона буде спати досить довго.

Еббі змогла лише кивнути. Вона була рада за Зедда і навіть пишалася тим, що

врятувала його дочку, але від цього її біль за своїх близьких меншою не ставала.

Еббі поклала сплячу дитину на своє ліжко, запнула на вікні фіранку і, не втримавшись, перед тим як піти, погладила м'які волосся дівчинки і поцілувала її в лобик.

Потім Еббі помчала назад по схилу до річки. Вона хотіла попросити Зедда дати їй ще хоч крапельку часу. Від страху за Яну її серце шалено калатало. На чарівникові лежить борг, який перейшов до нього від батька, і він цей борг ще не виплатив.

Важко дихаючи, Еббі зупинилася у краю води. Чарівник знову стояв на камені посередині річки, і навколо нього танцювали світло і тіні. Еббі була досить добре знайома з магією, щоб їй вистачило розуму не наближатися до нього. Вона чула, як він вимовляє якісь слова. Хоча Еббі таких слів ніколи не чула, вона одразу впізнала співучий речитатив заклинання, що викликає до дії могутні сили.

На землі біля неї була намальована та незвичайна Благодать, яку Зедд тоді малював у замку. Та сама, де був прорив між світом життя і смерті. Благодать була намальована блискучим чистим білим піском, яскраво вирізнявся на темній глині. Еббі здригалася від одного погляду на неї, хоча й уявлення не мала, що вона означає. Навколо Благодаті тим же білим піском були ретельно виписані строгі форми магічних рун.

Еббі вже збиралася гукнути чарівника, але тут до неї підійшла Делора.

— Не зараз, Абігайль, — сказала чаклунка. — Не відволікай його.

Еббі неохоче погодилася. Мати-Сповідниця теж наблизилася. Еббі, закусивши губу, дивилася, як чарівник підняв руки. Клуби тіней потонули в потоці різнокольорових іскор.

— Але мені потрібно! — Уперто сказала Еббі. — Я не змогла відшукати свою сім'ю. Він повинен мені допомогти. Повинен їх врятувати. Це священний обов'язок, і він зобов'язаний його заплатити.

Чаклунка і Мати? Сповідниця переглянулись.

— Еббі, — сказала Мати-Сповідниця, — він дав тобі час. Він спробував тобі допомогти. Він зробив усе, що міг, але тепер він повинен думати про інших.

Мати-Сповідниця взяла за руку ридаючу Еббі, а чаклунка обняла жінку за плечі. Еббі ледь відчула її дотик. Розпач обрушився на неї як кам'яна стіна.

За д'харіанським табором над пагорбами з'явилося сонце. Тут річка була не такою широкою, як в інших місцях, і Еббі могла бачити, що відбувається за деревами. До річки просунулися люди, але туман, що огорнув протилежний берег, не давав їм можливості вийти з лісу.

А потім на тому березі з'явився ще один чарівник і теж почав творити закляття. Як і Зедд, він стояв на камені, і з його рук зривалися яскраві блискавки.

Більше

стримуватися Еббі не могла.

— Зедд! — Закричала вона. — Зедд! Будь ласка! Ти ж обіцяв! Я знайшла твою дочку! А як же моя? Прошу тебе, не роби цього, поки я її не спасу!

Зедд повернувся і подивився на неї наче з якогось іншого світу. Руки темних постатей пестили його. Пальці чорного диму торкнулися його щоки, вимагаючи уваги, але чарівник дивився на Еббі.

— Прости. — Незважаючи на відстань, Еббі чітко розчула ці слова, вимовлені пошепки. — Я дав тобі час. Більше я відкладати не можу, інакше інші матері будуть оплакувати своїх дітей — і ті матері, що живі, і ті, що вже в світі духів.

Він повернувся до своєї магії, і Еббі завила в голос. Чаклунка і Мати-Сповідниця намагалися заспокоїти її, але Еббі не хотіла, щоб її втішали в такому горі.

По пагорбах прокотився гуркіт грому. До неба зметнулися язики вогню, і вони були яскравіші самого сонця. Магія, що протистояла Зедду, розповзалася все далі і далі.

Сліпучі язики клубочилися, мов дим, переплітаючись зі світлом, що огорнуло Зедда. Туман на тому березі раптово розтанув.

Зедд у відповідь ширше розвів руки. Блискуча куля киплячого вогню гримнула. Фонтан, що бив з поверхнірічки, перетворився в струмінь пари. Повітря застогнало, ніби протестуючи.

На тому березі з лісу з'явилися д'харіанські солдати, штовхаючи перед собою бранців. Люди з криками жаху спробували зупинитися перед магією Зедда, але їх тут же підштовхнули вперед наконечниками копій.

Еббі бачила, як ті, хто відмовився йти вперед, впали під ударами мечів. Почувши їх передсмертні крики, інші полонені кинулися вперед, як вівці від зграї вовків.

Якщо Зедду не вдасться здійснити задумане, на долину обрушиться армія Серединних Земель. І бранці виявляться між двома арміями.

На протилежний берег вибігла якась жінка, тягнучи за собою дитину. Еббі раптово облилася холодним потом. Це була Маріска. Еббі швидко озирнулася на свій будинок. Цього не може бути! Вона знову вдивилася в протилежний берег.

— Ні-і-і! — Закричав Зедд.

Маріска тримала за волосся його дочку.

Якимось чином Маріска вистежила Еббі і знайшла сплячу в її будинку дитину. Оскільки за дівчинкою ніхто не доглядав, стара викрала дитину.

Маріска поставила дівчинку перед собою, щоб Зедд добре її бачив.

— Зупинись і здавайся, Зорандер, інакше вона помре!

Еббі вирвалася з рук Делори і Матері-Сповідниці і побігла до каменя, борючись з течією. Зедд повернувся і подивився їй в очі.

Під його поглядом Еббі застигла.

— Прости! — Її голос звучав як передсмертний стогін. — Я думала, що вона в безпеці!

Зедд рішуче кивнув. Він нічого вже не міг вдіяти. Він знову повернувся обличчям до ворога і звів руки, немов наказував всім завмерти — і людям, і магії.

— Відпусти полонених! — Крикнув Зедд чарівникові д'харіанців. — Відпусти їх, Анарго, і я подарую вам життя!