Благослови, душе моя, Господа!..
Шрифт:
У невимовній тузі супроводжував я поглядом червоний окраєць сонця, а коли смеркло і важкий сувій чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю від заходу до сходу, горбаті оболоки на небі враз зажевріли, світляна смуга позначила їх обриси гарячою облямівкою, мовби сусальним золотом кованою, і простяглася та зиґзаґувата світляна окрайка по всьому небосхилу й пломеніла, не меркнучи, ніби сонце десь там зупинилося або повертається назад. Гра світла й тіні тривала довго, дуже довго, і я врешті прошепотів ті слова, дякуючи Господу, що дав мені щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тільки це, варто було прийти на світ?
Я змалку виростав поганином, цілковито злитим із довколишньою природою, хоча з релігії
А втім, критичне ставлення світської інтеліґенції тридцятих років до служителів культу було здебільшого напускне, зумовлене модним тоді вільнодумством. Що ж, був у селі Микитинцях на Косівщині священик-атеїст, якого називали двуличним, я знав його – освіченого скептика. А в Дебеславцях на Покутті мав парафію молодий отець-целебс, який не так із своєї вини, як з причини примусового целібату, запровадженого на Станіславщині єпископом-полонофілом Григорієм Хомишиним, став несусвітним бабієм. Але більшість греко-католицьких отців були справжніми подвижниками віри й культури: донині свято зберігаю в пам’яті образ отця Гоянюка із Залуччя над Прутом і всієї його чесної родини, його дочок, які мужньо витримали німецькі й більшовицькі концтабори, а нині дзеркалом порядності й патріотизму старого отця бачу його внука – артиста Львівського театру ім. Марії Заньковецької Романа Біля.
Селяни теж по-різному ставилися до церкви: були ж серед них націоналісти, радикали і комуністи. Я знав, наприклад, побожних членів КПЗУ, вихованих «Просвітою», але й знав таких, які в хаті перед образами не знімали шапок: уже тоді виплоджувався в наших краях більшовицький хам.
А ось мій дід по матері вважав себе радикалом. Оскільки був малограмотний, то засвоїв собі з франківської науки тільки нехіть до попів, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Він застерігав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене піп, то я мертвий схоплюся з лави і – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, і дід перед економ прошепотів: «Клич, жінко, священика, щоб висповідав; що є на землі, я бачив, а що буде там, – не знаю».
Хочеться мені при цій нагоді зазначити, що функція церкви в нинішньому духовному відродженні повинна мати певні межі. Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів і прагне духовно очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до церкви треба навертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив’ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви біля себе юнаків і дівчат двогодинними богослуженнями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру! А ті безконечні молебні без урочистих на те причин! Я був якось присутній на молебні в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божої Матері припер отець до пляшок, і правив, і проповідував, і кропив… Спам’ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропаґандистом.
Отож, в оточенні більш чи менш віруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись із природою, і в цьому немає жодного парадоксу, бо світ довкола мене в своїй суті був язичницький. Глибокопобожний селянин, навіть не усвідомлюючи того, що заперечує християнські догми, вдавався
Старосвітські діди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у підперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – ті діди, які ревно дотримували посту і мужньо вистоювали в церкві на безкінечних проповідях згрибілого від років отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самі в очі бачили «так, як оце я виджу вас»; були ті нявки начебто неймовірно вродливі, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднілися нутрощі. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навіть якщо ними були цвіркун або саламандра. А хто міг заперечити дідові Миронякові, що дідич Ромашкан на Воловому має чорта і того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дід у 1939 році не так із зловтіхи над експропрійованим більшовиками поміщиком, як із гордості, що не збрехав…
У моєму Трачі стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозуміти, чому – легко…
Минулого літа я мав гостю з Австралії, пані Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якої я перед тим мешкав, перебуваючи майже два місяці на п’ятому континенті. Для неї Гонконґ, Швейцарія, Альпи, Австрія, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинія, Заболотів, Снятин…
Та я повіз її у Трач. І повірте: як стала моя пані Стефа на Зрубі, звідки найкраще видно село (якщо взагалі його можна побачити), то так і заніміла. «Це неймовірно, – тільки й сказала. – Є село – і немає його».
А я собі думаю водно: в чому полягає ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бісектрисі між напрямками Заболотів – Косів), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тоді на стіну лісів, що здиблюються все вгору і вгору. Входиш у той ліс стежкою або доріжкою, нині заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаєшся нею досить стрімко до Зрубу, тут виходять з лісу кілька хаток, що спинилися на краю горба, і звідси видно вже Трач.
Ліворуч – Царина: рівний рядок білих хат, вишикувались, немов вояки у шерензі. З Царини сповзає вниз ґрунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якої здаля ніхто ще не вмів побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоїть школа, Народний дім і стрілецька могила. Від школи гора круто спадає вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далі, в бік Карпат, нібито вихор налетів, звідкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах і горбках, по видолинах, узворах і пропастях – хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри, і все те – немов діти в піжмурки бавляться: і сховалися, і видно їх. Ця оргія заспокоюється аж біля маленької церковці над потоком, теж захованої між столітні високі смереки, що сторожують супокій померлих трачан і мого батька… А все село оточене перснем лісів, якими поросли довколишні узгір’я. З цього хаотичного полону, крізь ліси, прокрадаються на волю вузькі доріжки, і біля однієї з них, на краю села, стоїть і донині батьківська хата, а поруч неї – найглибша в селі криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнішою на світі водою.