Bitches Get Everything

Карпа Ирена

І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.

00:00:01:17

Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут

розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н-да. Через дивні коми він нас ставить. Да…

Да-да. Да-да-да… Дафліш.

Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?

Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками-дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?

Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.

00:00:01:18

Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.

– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.

– Так. Це я.

– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.

– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».

– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…

– Угу.

– Нужна

єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.

– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.

– Што, прастітє? Плоха слишна.

– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.

– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?

– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.

– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.

– До срачки, – але цього я вже не казала.

Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.

Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:

– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»

– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.

– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!

Блядь, як ви мене всі заїбали.

– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.

Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні. Причому свою.

Люди з бридкими голосами виглядають утішливо відповідно. Це приємно, бо я, як правило, помиляюся в людях при першій зустрічі. Але тут – ця задушлива хмара солодкого парфуму, це нагельоване волоссячко, ця улеслива посмішка 35-річної давнини і – квінтесенція – шкіряний піджак. Шоби вже точно па-багата-му. Пізніше я взнаю, що дядюля цей ще й альфонс – вішає локшину на вуха донечкам багатих батьків і їздить на їхніх жовтих, як діарея ясельної групи, «гаммерах». А девочки (їх в нього, звичайно, по кілька штук на сезон) його при цьому справді кохають і дико тішаться, що отакий от красунчик з-поміж тисяч модельок і співачок, що за ним бігають (а сумнівів у тому, що бігають, нема – він же сам так казав!) вибрав саме її. Хоча вона й трошки дефектна, як їй здається, але йому нічого такого, ясна річ, не каже. Ну всі ці брекетси на зубах і ноги кривуваті, та й хребет щось… але нічо-ні-чо! З таким от чоловіком можна і треба йти по житті впевнено! Бо вона, вона – його зірка!

Ну і кльово. Я би таких мучачиків в зоопарках розводила і бідним показувала, а багатим продавала б на Пташиному ринку. На кожен же товар є свій покупець.

– Так вот што я хатєл вам прєдлажить… – обірвав мої роздуми сам медикамент. – Хатя сначала давайте пазнакомімся. Йа – Кіріл. Наш апєратар.

Так я познайомилася з Кирилом. І, ясна річ, зовсім його не запам'ятала.

– Ета Ігарь.

Мені простягнуто руку. Це подруг Давида, котрий майже за-.вжди за ним буде валантатися, по черзі викликаючи то моє роздратування, то відверте замилування його наївністю. Не запам'ятала взагалі. Навіть погляду не сфокусувала.