Безсоння
Шрифт:
Ральф, насупившись, подумав, тоді похитав головою:
— Не знаю. Мені й на гадку це не спало. Треба буде запитати в нього, коли побачимось.
— Обов’язково, — кивнув Тріґер. — І поцікався, як там поживають його оси. — Це викликало в нього новий вибух сміху, що, у свою чергу, спричинилося до появи гігантської хусточки.
Коли вони в’їхали на Гарріс-авеню, гроза нарешті почалась. Граду не було, але дощ припустив так, що Тріґерові довелося перейти на черепашачу швидкість.
— Ого! — шанобливо вигукнув він. — Схоже на зливу 1985 року, коли вулиці половини міста перетворилися на канали.
— Так, — відповів Ральф. — Сподіваюся, це не повториться.
— Не повинно б, — погодився Тріґер, з посмішкою вдивляючись у дорогу крізь залите дощем скло. — Вони відремонтували дренажну систему. Краса!
Від холодного дощу й тепла в кабіні нижня частина лобового скла запотіла. Машинально Ральф намалював пальцем на запітнілому склі два ієрогліфи.
— Що це? — запитав Тріґер.
— Я й сам точно не знаю. Схоже на китайські ієрогліфи, так? Майже такі ж вишиті на шарфі Еда Діпно.
— Вони мені щось нагадують, — знову глянувши на малюнок, мовив Тріґер. Тоді гумкнув, клацнувши пальцями. — Знаєш, китайською я можу сказати лише одне: му-ґу-ґал-пен!
Ральф посміхнувся, але навряд чи йому хотілося сміятися. І причиною тому була Керолайн. Аварія відволікла його, але тепер він уже не міг не думати про дружину — його уява малювала розчинені вікна, схожі на руки примар розвіяні штори, калюжі в кімнатах.
— Ти й досі живеш у двоповерхівці навпроти «Червоного яблука»?
— Так.
Тріґер під’їхав до тротуару, з-під коліс вантажівки вирвалися два величезні віяла води. Дощ лив як із відра. У небі спалахували блискавки, гримотів грім.
— Чи не перечекаєш трошки тут зі мною? — запропонував Тріґер. — Гадаю, хвилини за дві злива закінчиться.
— Та ні, не варто. — Навряд чи Ральфа можна було втримати в машині хоч на секунду довше, навіть наручниками. — Спасибі, Тріґу!
— Оце так ллє! Візьми хоч шмат целофану — прикриєш голову!
— Та ні, не варто, спасибі. Я просто… — Ральф не зміг закінчити фразу, його стан був близький до паніки. Він відчинив дверцята вантажівки й вистрибнув, по щиколотки поринаючи в холодну воду. Не оглядаючись, Ральф помахав на прощання Тріґеру й поспішив до будинку, який він і Керолайн ділили з Біллом Мак-Ґоверном, на ходу намацуючи в кишені ключі від вхідних дверей.
Добігши до ґанку, він зрозумів, що ключі йому не потрібні — двері виявилися відімкненими. Білл, що жив на першому поверсі, часто забував замкнути їх, — і, вирішив Ральф, краще вже вважати, що це Білл залишив двері відчиненими, ніж уявити, як Керолайн вийшла на вулицю шукати його й потрапила під дощ. Про це страшно було навіть подумати.
Ральф поспішив у похмурий коридор першого поверху, замружившись від оглушливого гуркоту грому, і кинувся до сходів. Там він трохи загаявся, схопившись рукою за поручні й слухаючи, як вода стікає з його промоклих штанів і сорочки на дерев’яну підлогу. Тоді почав підніматися. Йому хотілося вибігти нагору, але після тривалої ходьби сил уже не було. Серце голосно билося в грудях, промоклі черевики висіли на ногах пудовими гирями, і чомусь перед очима постала картина того, як Ед Діпно вертів головою, вийшовши зі свого «датсуна», — напружені, люті ривки, що робили хлопця схожим на задерикуватого півня перед боєм.
Як завжди
— Ральфе! — крикнув Білл. — Слава Богу! У Керолайн… Думаю, щось схоже на приступ. Я щойно викликав «швидку допомогу».
Ральф зрозумів, що далі по сходах він уже може пробігти.
Керолайн лежала у дверях кухні, скуйовджене волосся прикривало обличчя. Ральф подумав, що в цьому є щось особливо жахливе. Вигляд у неї був неохайний, а неохайною Керолайн ніколи не хотіла бути. Опустившись на коліна, Ральф відгорнув волосся з її чола й очей. Шкіра Керолайн під його пальцями була такою ж холодною, як і його промоклі черевики.
— Я хотів перенести її на диван, але для мене вона заважка, — пояснив Білл, нервово смикаючи зім’яту панаму. — Моя спина, ти ж знаєш…
— Я знаю, Білле, все гаразд, — заспокоїв його Ральф.
Просунувши руку під спину Керолайн, він підняв дружину. Йому вона зовсім не здавалася важкою, навпаки — легкою, майже такою ж легенькою, як кульбабка, готова у будь-який момент віддати своє насіння вітру.
— Добре, що ти опинився поруч.
— Я саме збирався йти, — розповідав Білл, сходячи слідом за Ральфом у вітальню і все осмикуючи панаму. Це змусило Ральфа згадати про старого Дорренса Марстеллара з його книжкою віршів. «На твоєму місці я не став би більше торкатися його, Ральфе, — сказав старий Дорренс. — Я й так уже не бачу твоїх рук».
— Я вийшов, коли почув гуркіт… Мабуть, це вона впала… — Білл оглянув темну від грози вітальню, обличчя його було одночасно божевільним і якимось жадібним, а очі, здавалося, шукали те, чого тут не було. Потім його погляд прояснився. — Двері? — вигукнув він. — Клянуся, вони досі відчинені. Води натече! Я зараз повернуся, Ральфе.
Він поспішив до виходу. Ральф навряд чи помітив це — день набув сюрреалістичних ноток нічного кошмару. Постукування посилилося. Він чув цей звук звідусіль, навіть грім не міг заглушити його.
Уклавши Керолайн на диван, Ральф схилився над нею. Подих дружини був швидким, поверхневим, а запах із рота — огидним. Однак Ральф не відсунувся.
— Тримайся, мила, — спробував підбадьорити її, беручи за руку, — рука була майже такою ж холодною, як і її чоло, — і ніжно поцілував. — Просто тримайся. Усе добре, добре.
Але добре не було. Постукування означало, що нічого не було доброго.
І стукало не в стінах — та й ніколи там нічого не стукало, — це стукало в його дружині. У Керолайн. Це було в його улюбленій дружині; вона вислизала від нього, — і що він буде робити без неї?