Безсоння
Шрифт:
Продовжуючи глибоко вдихати й думати
(яблуко, груша, шматочок лимонного пирога)
про їжу, Ральф акуратно надяг ковпачки на лінзи бінокля. Руки в нього ще тремтіли, але він уже міг управляти їхніми рухами. Зачохливши бінокль, Ральф підняв ліву руку й глянув на пов’язку. Червона пляма в центрі завбільшки з таблетку аспірину, здається, не збиралася збільшуватись. Добре.
«Нічого доброго, Ральфе».
Доволі справедливо, однак, це твердження не могло допомогти вирішити одразу, що саме відбулося і як чинити далі. Перший розумний крок — відкласти аналіз
— Я не спав відтоді, як упав на підлогу, — повідомив Ральф порожній кімнаті. — Я певен у цьому, як і в тому, що бачив цих двох.
Так. Він справді бачив незнайомців, їхню золотаво-зелену ауру. І в цьому він був не самотній; Ед Діпно теж бачив принаймні одного з них. Ральф міг би побитися об заклад на ферму, якби вона в нього була. Однак йому не полегшало від того, що він і параноїк, який б’є дружину, бачили одних і тих же лисих хлопців.
«І аури, Ральфе, — хіба Ед не казав щось і про них?»
Узагалі ж, Ед не вжив саме це слово, але Ральф був упевнений, що Діпно згадував про аури принаймні двічі. «Ральфе, іноді весь світ сповнений барв». Це було в серпні, незадовго до того, як Джон Лейдекер заарештував Еда за побиття дружини. Потім, майже за місяць, коли він зателефонував Ральфові: «Ти все ще бачиш барви?»
Спершу барви, потім лікарі-карлики; безсумнівно, незабаром після всього цього з’явиться і сам Кривавий Цар. Але навіть якщо не брати все це до уваги, як же йому слід розцінювати побачене?
Відповідь прийшла несподіваним, приємним сплеском ясності. У висліді мова має йти не про те, наскільки тверезий його розум, не про аури або лисих, а про Мей Лочер. Адже він щойно бачив, як двоє незнайомців під покривом ночі вийшли з будинку Мей Лочер… І один з них мав у руці предмет, який можна використати як зброю.
Ральф підійшов до телефону, зняв слухавку і набрав 911.
— Офіцер Геґен, — почувся жіночий голос. — Чим можу допомогти?
— Своєю увагою й швидкими діями, — жваво відповів Ральф. Маска розпливчастої нерішучості, яку він частенько надягав, починаючи з середини літа, була скинута; сидячи підкреслено прямо в кріслі з телефоном на колінах, Ральф мав вигляд не на сімдесят, а на здорові й діючі п’ятдесят п’ять. — Ви можете врятувати життя жінці.
— Сер, чи не будете ви настільки люб’язні назвати нам своє ім’я й…
— Не переривайте мене, будь ласка, офіцере Геґен, — твердо сказав чоловік, який ще недавно був не в змозі пам’ятати останні дві цифри телефонного номера кінотеатру. — Я прокинувся, більше заснути не міг і тому вирішив трохи посидіти. Вікна моєї вітальні виходять на Гарріс-авеню. Я щойно бачив…
Ральф замовк, думаючи не про те, що він бачив, а про те, як сказати поліцейській Геґен про побачене. Відповідь прийшла з тією ж легкістю й швидкістю, як і рішення набрати номер 911.
— Я бачив двох чоловіків, що виходять із будинку по сусідству з магазином «Червоне яблуко». Будинок належить жінці, яку звуть Мей Лочер. Л-О-Ч-Е-Р, перша літера «л», Лексінґгон. Місіс Лочер серйозно хвора. І я ніколи
— Точна адреса? — запитала Геґен. Вона говорила досить спокійно, але Ральф уловив тривожні нотки в її голосі.
— Не знаю, — відповів він. — Знайдете в телефонному довіднику або поясните поліцейським, що шукати треба жовтий будинок з рожевою оздобою за півкварталу від «Червоного яблука». Можливо, їм доведеться скористатися ліхтариком, бо ці жовтогарячі вуличні ліхтарі спотворюють кольори, — але вони, безсумнівно, легко знайдуть будинок.
— Так, сер, але мені все-таки необхідно записати ваше ім’я й номер теле…
Ральф поклав слухавку. Якусь хвилину він дивився на телефон, чекаючи, що той задзвонить. Коли цього не сталося, він вирішив, що в поліції Деррі немає системи визначення номера, як у детективних фільмах, або просто така система не була ввімкнена. Добре. Правда, це не вирішувало проблеми того, що він скаже або зробить, якщо поліцейські виявлять Мей Лочер розчленованою, але дозволяло йому виграти час на обмірковування.
Унизу лежала Гарріс-авеню, пустельна й безмовна, залита яскравим світлом вуличних ліхтарів, що вишикувалися в ряд обабіч і зникали вдалині. Виставу — коротку, але сповнену драматичних подій — закінчено. Сцена знову спорожніла. Вона… Ні, не зовсім спорожніла. З’явилася, шкутильгаючи, Розалі. Вицвіла хустка розвівалася навколо її шиї. Сьогодні була не середа, тому на вулиці не стояли контейнери зі сміттям, виставлені для інспекції Розалі, і собака швидко прошкутильгав далі, поки не наблизився до будинку Мей Лочер. Тут Розалі зупинилася, опустивши морду (дивлячись на її витягнуту, доволі симпатичну мордочку, Ральф подумав, що в її родоводі безумовно були й колі).
Там щось поблискувало.
Ральф знову дістав бінокль і спрямував його на Розалі. При цьому думки його повернулися до десятого вересня — цього разу до зустрічі з Біллом і Луїзою біля входу в Строуфорд-парк. Він згадав, як Білл, обійнявши Луїзу за талію, повів її по вулиці: вони нагадали Ральфові Фреда Астера й Джинджер Роджерс. Але найдужче йому пригадувалися спектральні сліди, що залишалися після них на асфальті. Сірі належали Луїзі, маслиново-зелені — Біллу.
У ті старі добрі часи, коли Ральф ще не був визнаний вартим уваги Чарлі Пікерінґа й уявлення не мав про лисих лікарів-карликів, він вважав це галюцинацією.
Розалі обнюхувала такий же спектральний слід. Він був того ж золотаво-зеленого кольору, що й аури лікаря № 1 і лікаря № 2.
Ральф повільно відвів бінокль убік і побачив ще сліди. Дві доріжки слідів, що тягнуться по тротуару в напрямку парку. Вони тьмяніли — він бачив, як вони тануть просто на очах, — але вони все-таки були.
Ральф знову навів бінокль на Розалі, раптом відчувши жаль до приблуди… А чому б і ні? Якби йому знадобився остаточний доказ того, що він справді бачить те, що колись приймав за гру хворої уяви, Розалі могла б допомогти йому в цьому.