Безсоння

Кінг Стівен

— Погляньте на старого Дора, — мовив Фей.

Усі повернулися до усміхненого Дорренса, який привітно махав рукою у бік Гарріс-авеню.

— І кого ти там бачиш, приятелю? — усміхнувшись, поцікавився Дон Візі.

— Ральфа й Луїзу, — сяючи посмішкою, відповів Дорренс. — Я бачу Ральфа й Луїзу. Вони щойно вибралися з-під старого поваленого дуба!

— Ото! — мовив Стен. Він приклав долоню козирком до очей, потім указав просто на них. Ральф був шокований, поки не зрозумів, що Стен просто показує в той бік, куди дивиться

Дорренс. — Погляньте-но! За ними йде сам Ґлен Міллер! Краса!

Джорджина спробувала штовхнути чоловіка ліктем у бік, але Стен, посміхаючись, ухилився від стусана.

(— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!)

(— Дорренсе! Ми вирушаємо в Строуфорд-парк! Чи правильно ми чинимо?)

Дорренс, щасливо посміхаючись: (— Не знаю, тепер це справи лонґ-таймерів, я не втручаюся. Скоро я піду додому й почитаю Волта Вітмена. Сьогодні буде вітряна ніч, а Вітмен особливо гарний, коли вітер).

Луїза, несамовито: (— Дорренсе, допоможи нам!)

Посмішка Дорренса розтанула, старий невиразно глянув на неї:

(— Не можу. Це не в моїх силах. Усе, що можна зробити, повинні зробити ви з Ральфом).

— Так, — мовила Джорджина. — Ненавиджу, коли він дивиться ось так. Майже віриш, що він справді когось бачить. — Вона знову заходилася присмажувати сосиску, обертаючи її на довгій виделці. — До речі, хто-небудь бачив Ральфа й Луїзу?

— Ні, — відповів Дон.

— Вони зникли в одному з мотелів на узбережжі з ящиком пива й пляшкою туалетної емульсії «Джонсон Бейбі», — пожартував Стен. — Величезною пляшкою. Я вже казав про це вчора.

— Але ж ти й паскудник, — Джорджина цього разу поцілила ліктем чоловікові в бік.

Ральф: (— Дорренсе, невже ти нічим не можеш нам допомогти? Хоча б сказати, чи на правильному ми шляху?)

Ральфові на мить здалося, що Дорренс ось-ось відповість. Але тут над головою почулося гудіння літака, що йшов на посадку, і старий подивився туди. На його обличчі знову з’явилася безтурботна посмішка.

— Погляньте! — вигукнув він. — Яка краса! Це ж «Жовтий птах»!

І подибав до огорожі, весь поглинутий видовищем приземлення жовтого літака.

Ральф взяв Луїзу за руку й спробував посміхнутися. Зробити це було вкрай важко — ніколи в житті він не відчував такого страху й розгубленості, — але в спробу Ральф вклав усю свою старанність.

— Ходімо, люба.

2.

Коли вони з Луїзою йшли вздовж покинутої залізничної колії, що привела їх до аеропорту, Ральф подумав, що спосіб їхнього пересування радше схожий на ковзання, ніж на ходьбу. Тепер вони теж ковзали до Строуфорд-парку, і це ковзання було більш швидким і відчутним, немов їх несла на собі невидима стрічка транспортера.

Експериментуючи, Ральф зупинився, однак будинки й вітрини магазинів і далі повільно пропливали мимо. Він глянув на свої ноги: так, вони не рухалися. Здавалося, рухається тротуар, а не він.

Одягнений у костюм-трійку,

в незмінних окулярах з’явився пан Даґен, голова відділення кредитної трастової компанії. Як завжди, він здався Ральфові єдиним в історії людства homo sapiens, який народився без дірочки в сраці. Можливо, негативне ставлення до нього було спричинене тим, що одного разу пан Даґен відмовився видати Ральфові позику. Аура пана Даґена була нудного, казенно-сірого кольору лікарняного коридора, що зовсім не здивувало Ральфа. Він пройшов крізь банкіра, але той навіть не поморщився.

Ральфа розвеселила ця пригода, однак, глянувши на Луїзу, він моментально став серйозним. Занепокоєння читалося на її обличчі, — здавалося, ось-ось поллються питання, що крутяться в неї на язиці. Питання, відповідей на які він не знав.

Вони наблизилися до Строуфорд-парку. Раптом загорілися вуличні ліхтарі. На майданчику для ігор, неподалік якого він, Мак-Ґоверн і Луїза частенько спостерігали за витівками дітей, майже нікого не було. На гойдалці сиділи двоє підлітків, вони курили й перемовлялися, а мами, що гуляють тут удень з дітьми, вже давно вдома.

Ральф подумав про Мак-Ґоверна — про його невпинну, патологічну балакучість, про вічні скарги з приводу старіння — як вони пригнічували при першій зустрічі і як тепер їх не вистачає; про те, як ці особливості його характеру здавалися навіть приємними через цинічне мислення, а водночас несподівані, імпульсивні акти доброти, — і його пойняв нестерпний сум. Звичайно, шот-таймери можуть бути зоряним пилом і навіть золотим, але коли вони вмирають, то зникають і матері, що гуляють з дітьми на цьому майданчику в теплу сонячну погоду.

(— Ральфе, навіщо ми сюди прийшли? Саван завис над Громадським центром, а не над Строуфорд-парком!)

Ральф підвів Луїзу до лавки, на якій стільки віків тому він помітив її: вона плакала після сварки із сином і невісткою… І гірко оплакувала втрату сережок. Біля підніжжя пагорба в сутінках, що згущувалися, біліли дві туалетні кабінки.

Ральф заплющив очі. «Я божеволію, — подумав він, — я мчу до божевілля на швидкісному поїзді. Кого ж обрати? Леді… чи тигра?»

(— Ральфе, потрібно щось робити. Ці життя… Тисячі життів…)

У тьмяному мерехтінні широко розплющених очей Луїзи Ральф побачив, як хтось виходить із «Червоного яблука». Фігура у вельветових штанах і бейсбольній кепці. Незабаром станеться непоправне. Не бажаючи бачити цього, Ральф відкрив очі й глянув на жінку, що сиділа поруч.

(— Кожне життя важливе, Луїзо. Кожне життя).

Він не знав, що саме вона вичитала в його аурі, але це вжахнуло її.

(— Що сталося там, коли я пішла? Що він зробив чи сказав? Розкажи мені. Ральфе! Розкажи!)

То що ж обрати? Себе чи багатьох? Леді чи тигра? Якщо він не вирішить якомога швидше, можливість вибору вислизне в нього з рук — час збігає. Отже, що? Що?