Берестечко
Шрифт:
У куцому сні з гарячки ще не остиг.
Той КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ — це твоя помста, Гелено?
Летів, летів —
і таки він мене спостиг!
Ну, що ж, я готовий, я ляжу йому під копита.
Хай в тім'я хвицають іржаві його вухналі.
А ти з того світу будеш, Гелено, кпити —
це що за нещастя корчиться там на землі?
А чорна жінка майнула мені маною.
І вид її чорен, і одіж на ній чудна.
Ну, що ж, коли так… якщо це уже за мною…
то
мою душу і тіло… одвези, куди там годиться…
Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль.
У раю було б добре, та душа болить, молодице.
А у пеклі присмалять, то я й призабуду цей біль.
Але ж ні, це не Смерть моя, це іще не за мною.
Ця жінка чомусь здається такою земною!
Схилилась до мене, поклала мені на скроні
такі прохолодні, такі ласкаві долоні!
Чи це якісь чари? Чи снів гарячкових сваволя?
А, здогадався, ця жінка — це моя Доля!
НЕ ПИШНА ПАНІ, НЕ ГЕЛЕНА,
не ружа, хтива і п'янка,
печальна жінка, недогленута,
примучена — але ж яка!
Тонкої п'ясті, гордого надбрів'я,
таких скорботних і шляхетних рис!
Чи це на неї в снах своїх набрів я?
Чи янгол мій до мене прихиливсь?
Хто їй сказав прийти у ці руїни?
Хто напоумив тут шукати нас?
Чи це душа самої України
прийшла до мене в мій останній час?
Віщунка баба все на мене глипа,
щоб я у слові мислі не одбіг.
— Та це ж вдова полковника Пилипа,
який іще під Корсунем поліг! —
шепоче відьма. Човгає старенька.
Так ось до кого їздила вона!
— Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
із ніжинських полковників. —
Смутна
ця чорна жінка. Мовчазна і горда.
Либонь, зазнала всіх поневірянь.
Така, мабуть, була княгиня Ольга,
коли загинув князь у деревлян.
І я подумав: — Боже мій! Свята. —
На Ганну глянув якось по-новому.
Ця вірна навіть мертвому. А та
була невірна і мені живому!
НА ДРУГИЙ ДЕНЬ БУЛО МЕНІ ВЖЕ ЛІПШЕ.
Щось відьма одшептала од чола.
Ходили навіть з Ганною до лісу,
вона мене як хворого вела.
Кажу — Дожився. Гетьман. Полководець.
Яке, мабуть, видовище смішне!
Водив полки, тепер самого водять.
Вони таки укоськали мене.
А Ганна каже: — Ні, ти виринаєш.
Душа з біди як веслами гребе.
Ти видержиш, ти випливеш. А знаєш,
де вперше я побачила тебе?
У Києві,
Коли ти в Браму в'їхав Золоту.
Тебе стрічали юрми велелюдні.
Тобі кричали: "Слава!" за версту.
Дзвонили дзвони наче на Великдень.
Стояв над містом малиновий дзвін.
Своїм лицем, таким непосполитим,
ти вабив зір. Всі ждали перемін.
Махали, бігли. Мчалася малеча
На горах лиштви обірвав Поділ.
Така тоді стояла холоднеча!
Давно не знали вже таких подій.
О, як ти їхав, як ти їхав!
Кінь під тобою говорив.
Був білий Київ після віхол.
Народ тебе боготворив.
Кобзар складав неумирущу думу.
Бурсацький хор співав тобі хвалу.
І розхитнувши живоплоти тлуму,
летіло військо в сніжному пилу…
А пригромило ж!
Ломляться гілляки.
Цвіте жінками Боричів узвіз.
Броварники, ткачі і кожум'яки.
Цехмистри глини, рогу і коліс.
І я прийшла, вже горем тоді вбита.
Душа стояла край усіх доріг, —
чи хто не бачив де мого Пилипа?
Або хоч знає, як він хоч поліг!
Мій брат, полковник, їхав серед перших.
Над ними вітер маяв корогву.
І серед них незримий мертвий вершник
впізнав мене у натовпі, вдову.
Чи це було видіння, чи знамення, —
збагнула я, чому так дзвони б'ють.
Оце той гетьман,
під чиїм знаменом
вже навіть мертві вершники встають!
А ти й не знав, що серед того люду
стоїть одна, що молиться за всіх.
Таким тебе ніколи не забуду —
побаченим крізь сльози і крізь сніг..
І Я СКАЗАВ: — СПАСИБІ ТОБІ, ГАННО.
Я повертаюсь, наче з небуття.
Мені без тебе так було погано.
Не вчора й позавчора. Все життя.
Але прощай. Не маю я сумління
тебе тримати серед цих руїн.
Вертай додому. Це моє веління.
Лишайся тільки спогадом моїм.
— Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!
Але й мені ж не краще далебі.
Та це ж для мене щастя пожадане —
у чорний день твій бути при тобі.
І я замовк. Затнувся на півслові.
Душа потроху стала одмерзать.
Задубіли слова любові,
не уміють себе сказать.
СТРІПНУЛОСЬ СЕРЦЕ ЖАДІБНО І ГОСТРО.
Любові хоче, ласки, спочуття.
Якби ж не сумнів і якби ж не острах —
що я ж від неї старший на життя!