Атлантида
Шрифт:
Я дивився на його високий чорний силует. Затремтів, але не кинув каната, який уже почав вібрувати.
— Пусти! — рішуче повторив він.
І взяв його з моїх рук.
Не знаю, що зі мною сталося в цю хвилину. Я стояв поряд з великим темним привидом. І що міг вдіяти з моїм пораненим плечем проти цієї людини, сила і спритність якої були мені добре відомі. Зрештою, навіщо? Я бачив, що він, зігнувшись і впершись ногами, напружившись усім тілом, тримав обома руками канат значно краще, ніж це міг би зробити я сам.
Над
— Ось воно що! — вигукнув Сегеїр-бен-Шейх, приймаючи в свої міцні обійми маленьку тінь і опускаючи її на землю.
Вільний кінець каната теліпався біля скелі.
Упізнавши таргійця, Таніт-Зерга застогнала. Він грубо затулив їй рота рукою.
— Помовч, викрадачко верблюдів, маленька негіднице. — Взявши її за руку, він обернувся до мене. — Тепер ходімо, — наказав він.
Я підкорився. Ми йшли недовго. Я чув, як клацає зубами від жаху Таніт-Зерга.
Наблизилися до невеликої печери.
— Увійдіть, — сказав таргієць.
Він запалив смолоскип. У червоному світлі я побачив прегарного мехарі, який спокійно жував траву.
— Мала не дурна, — сказав Сегеїр-бен-Шейх, вказуючи на тварину, — вибрала найкращого, найміцнішого. Але легковажна.
Він підніс смолоскип ближче до верблюда.
— Вона легковажна, — повів він. — Зуміла лише осідлати його. Але не взяла ні води, ні харчів. За три дні, в цей самий час, ви б усі троє померли в дорозі… і в якій дорозі!
Таніт-Зерга вже не клацала зубами. Вона дивилася на таргійця із змішаним почуттям жаху й надії.
— Сіді лейтенанте, — покликав Сегеїр-бен-Шейх, — підійди сюди, до верблюда, щоб я міг тобі пояснити.
Коли я наблизився, він сказав:
— З кожного його боку — бурдюк з водою. Заощаджуйте цю воду, бо вам доведеться долати страшну місцевість. Можливо, протягом п’ятисот кілометрів не зустрінете жодної криниці.
— Тут, — провадив він, — у цій сідельній кобурі — бляшанки з консервами. Їх небагато, бо вода дорогоцінніша. Ще є карабін, твій карабін, сіді. Прибережи його для антилоп. Тепер ось що.
Схилившись, він розгорнув сувій паперу; я бачив його запнуте обличчя; очі усміхалися, він дивився на мене.
— Проминувши вали укріплень, куди ти гадав попрямувати? — запитав він.
— До Іделе, щоб дістатися на шлях, де ти зустрів нас, капітана й мене, — сказав я.
Сегеїр-бен-Шейх заперечно похитав головою.
— Думав, що це буде найкраще, — пробурмотів я.
— Завтра, ще до заходу сонця, тебе й малу наздоженуть і вб’ють, — холодно сказав він.
І додав:
— На північ — це Хоггар, а весь Хоггар підвладний Антінеї. Треба йти на південь.
— Отже, ми підемо на південь, — сказав я.
— Яким шляхом ви підете на південь?
— Та через Сілет і Тіміссао.
Таргієць знову похитав головою.
— Вас шукатимуть і по цей бік, — пояснив він. — Це добра дорога, дорога,
— Отже?
— Отже, — сказав Сегеїр-бен-Шейх, — слід вийти на шлях Тіміссао — Томбукту, до якого сімсот кілометрів звідси до Феруана, або, ще краще, до річки Телемсі. Там закінчуються землі туарегів Хоггару й починаються володіння ауелімідів.
Пролунав свавільний голос Таніт-Зерги.
— Ауеліміди повбивали моїх родичів і продали мене в рабство; я не хочу йти через землі ауелімідів.
— Помовч, мала негіднице, — гримнув Сегеїр-бен-Шейх і провадив, звертаючись лише до мене:
— Я знаю, що кажу. Мала не помилилася. Ауеліміди справді жорстокі. Але вони бояться французів. Багато з них мають добрі стосунки з фортами на півночі Нігеру. До того ж вони у стані війни з хоггарцями, і ті не переслідуватимуть вас там. Я знаю, що кажу: вам треба вийти на шлях до Томбукту в тій місцевості, де він заглиблюється у землі ауелімідів. У їхньому краї багато зелені та джерел. Коли ви дійдете до річки Телемсі, то закінчите свою подорож під склепінням квітучих мімоз. Урешті, звідси до Телемсі є ще один шлях, коротший, ніж через Тіміссао. Він прямий.
— Він справді прямий, — підтвердив я. — Але ж ти знаєш, що він веде через Танезруфт.
Сегеїр-бен-Шейх нетерпляче махнув рукою.
— Сегеїр-бен-Шейх знає це, — сказав він. — Знає, що таке Танезруфт. Він обійшов усю Сахару, але вжахнувся б, якби довелося їхати через Танезруфт і Південний Тасілі. Він знає, що коли там заблукати, верблюди здохнуть або здичавіють, бо ніхто не наражатиме своє життя, аби відшукати їх… І саме те, що ця місцевість викликає жах, може врятувати вас. Отже, маєте зробити вибір: ризикувати померти від спраги на шляхах Танезруфту або бути задушеними на будь-якому іншому шляху.
І додав:
— Ви також можете залишитися тут.
— Вибір зроблено, Сегеїр-бен-Шейх, — сказав я.
— Гаразд, — кинув він, знову розгортаючи сувій паперу. — Ця лінія починається біля входу другого земляного валу, куди я вас проведу, а закінчується в Іферуані. Я позначив криниці, але не дуже розраховуй на них, бо більшість пересохли. Намагайся не збочувати з цього напрямку. Відхилення від нього означає смерть… Тепер вилізай разом з малою на верблюда. Двоє роблять менше галасу, ніж четверо.
Ми довго йшли мовчки. Сегеїр-бен-Шейх ішов попереду, його мехарі — слухняно за ним. Проминали темний коридор, вузьку улоговину, другий коридор… Кожен хід був добре замаскований нагромадженнями скель і чагарників.
Раптом гарячий вітер обпік наші скроні, й в коридор, який тут закінчувався, ринуло темно-червоне світло. Перед нами була пустеля.
Сегеїр-бен-Шейх зупинився.
— Злізайте, — сказав він.
У скелі било джерело; таргієць наблизився до нього й наповнив водою шкіряну чарку.