Атлантида
Шрифт:
Таргієць шанобливо вклонився.
— Сегеїр-бен-Шейх повернувся раніше, ніж його чекали, сіді [27] , — відповів він, — і бальзамувальники вчора ввечері ще не впоралися зі своїми обов’язками. Цих привели сюди тимчасово, — закінчив він, вказуючи на нас.
— Гаразд, можеш іти, — сказав роздратовано маленький чоловічок.
Ферраджі позадкував до дверей. На порозі він зупинився й додав:
— Я тебе покличу, сіді, коли буде накрито на стіл.
— Гаразд, іди.
27
Пан (араб.).
І
Не знаю чому, але цієї миті мене охопила шалена лють. Я підійшов до нього.
— Мосьє, — сказав я, — ми з моїм товаришем не знаємо ні де ми, ні хто ви. Судячи з того, що ви носите одну з найпочесніших відзнак нашої країни, бачимо лише, що ви француз. Ви, зі свого боку, могли зробити аналогічний висновок, — додав я, вказуючи на вузьку червону орденську стрічку на моїй білій блузі.
Він подивився на мене здивовано й зневажливо.
— І що з того, мосьє?
— А те, мосьє, що негр, який щойно вийшов звідси, назвав одне ім’я, Сегеїр-бен-Шейх, ім’я розбійника, ім’я бандита, одного з вбивць полковника Флаттерса. Чи відома вам ця деталь, мосьє?
Маленький чоловічок холодно подивився на мене й знизав плечима.
— Звісно. Але чому ви вважаєте, що мене це обходить?
— Як! — загорлав я, не тямлячи себе. — Хто ж ви тоді?
— Мосьє, — сказав дідок, звертаючись з кумедною гідністю до Моранжа, — ви були свідком нечемної поведінки вашого супутника. Тут я у себе вдома й не дозволю…
— Вибачте моєму товаришеві, мосьє, — сказав Моранж, наближаючись. — Він не вчений, як ви. Молодий лейтенант, гаряча голова. І, втім, ви маєте зрозуміти, що в нього, як і в мене, є підстави для занепокоєння.
Мене вкрай обурили такі напрочуд догідливі слова Моранжа. Але, подивившись на нього, побачив у його погляді стільки ж іронії, як і подиву.
— Знаю, що більшість офіцерів грубіяни, — пробурмотів дідок, — але це не причина…
— Я теж лише офіцер, мосьє, — все догідливіше провадив Моранж, — і якщо я будь-коли страждав від інтелектуальної відсталості, спричиненої цим становищем, то, слово честі, це було щойно, коли я переглядав, перепрошую за нескромність, сторінки вашої наукової праці, присвячені захоплюючій історії Горгони за Проклесом Карфагенським, цитованим Павзанієм.
Вираз подиву кумедно розтяг риси обличчя старого. Він поспіхом протер свої окуляри.
— Що? — скрикнув він нарешті.
— Дуже прикро, — незворушно вів далі Моранж, — що ми не маємо у своєму розпорядженні цікавого трактату, присвяченого пекучому питанню, про яке йдеться у Статіуса Себозуса, не знаємо, що Пліній і…
— Вам знайомий Статіус Себозус?
— І що мій учитель, географ Берліу…
— Ви знали Берліу, ви були його учнем? — розгублено промурмотів старий з почесною відзнакою.
— Мав честь, — тепер уже холодно відповів Моранж.
— Але ж тоді, мосьє… але ж тоді
— Мені справді знайомі праці Ланьйо, Плуа, Арбуа з Жюбенвіля, — крижаним тоном відповів Моранж.
— О господи, — хвилювання маленького чоловічка досягло апогея, — мосьє, мій капітане, який я щасливий, щиро перепрошую вас!
Тієї миті портьєра знову відхилилася і з’явився Ферраджі.
— Сіді, вони звеліли сказати вам, що коли ви негайно не прийдете, то почнуть без вас.
— Іду, йду, Ферраджі. Скажи, що ми йдемо. О, панове, якби я міг передбачити… Але це так незвичайно, офіцер, котрий знає Проклеса з Карфагена, Арбуа з Жюбенвіля. Але дозвольте представитись: мосьє Етьєн Ле Меж, доцент університету.
— Капітан Моранж, — відрекомендувався мій супутник.
Я також назвав себе:
— Лейтенант де Сент-Аві. Авжеж, мосьє, я можу легко переплутати Арбуа з Карфагена з Проклесом із Жюбенвіля. З часом я заповню ці прогалини. А зараз я хотів би знати, де мій супутник і я перебуваємо, чи вільні ми, чи чиясь таємна скла тримає нас тут. Здається, що ви, мосьє, почуваєте себе досить певно, як удома, і зможете просвітити нас щодо цього питання, яке я малодушно вважаю головним.
Ле Меж подивився на мене, і якась гидлива посмішка викривила його вуста. Він розтулив рота… Тієї ж миті пролунав дзвінок.
— Незабаром, панове, я розповім вам, поясню. Але зараз, бачите, слід поспішати. Це час сніданку, і наші співтрапезники, чекаючи на нас, починають нетерпеливитись.
— Наші співтрапезники?
— їх двоє, — пояснив Ле Меж. — Ми втрьох — європейські пожильці цієї оселі, постійні пожильці, — вважав він за потрібне додати з усміхом, який бентежив. — Двоє диваків, панове, з якими ви, безумовно, намагатиметесь якомога менше спілкуватись. Один з них — духовна особа, обмежена, хоч і протестант. Другий — людина, що збилася з пуття, старий дурень.
— Дозвольте, — сказав я — мабуть, це його голос чув я останньої ночі. Він метав банк, напевне, з вами й пастором?
Ле Меж ображено замахав руками.
— Що це вам, мосьє, на думку спало? Зі мною! Він грає з туарегами. Він навчив їх всіх можливих ігор. Це він так настирно дзвонив, щоб ми не барилися. Тепер пів на десяту, й зала, де грають у карти, відчиняється о десятій. Ходімте швидше. Гадаю, ви, мабуть, не проти’того, щоб поснідати.
— Авжеж, не відмовимося, — відповів Моранж.
Ми рушили за Ле Межем довгим звивистим коридором зі східцями на кожному кроці. Довкола було темно. Але через певні проміжки у маленьких нішах, витесаних у скелі, блимали рожеві світильники й курильниці. Збадьорюючі східні пахощі духмяніли в темряві й були ніжним контрастом з холодним подихом засніжених вершин.
Час від часу нам зустрічався білий таргієць, мовчазний, незворушний привид, і ми чули, як позаду нас стихає клацання його сандаль.
Ле Меж зупинився перед дверима, закутими в той самий блідий метал, який привернув мою увагу на стінах бібліотеки, відчинив їх і відійшов убік, щоб пропустити нас уперед.