Атлантида
Шрифт:
— Врятовані! — скрикнув я несамохіть.
Ми несподівано побачили праворуч від нас посеред скелі зсув гірської породи. Це було майже прямовисне русло річки, притокою якої ми мали нещасливу думку сьогодні вранці піти. Бурхливий потік мчав там тепер з гуркотом.
Як ніколи раніше, я мав змогу оцінити незрівнянну спритність, з якою верблюди видиралися на найстрімкіші скелі. Напружуючи й витягуючи свої довжелезні ноги, впираючись у гору, що починала кришитися, вони робили те, на що, можливо, не здатні навіть піренейські мули.
Через кілька хвилин надлюдських зусиль ми нарешті опинилися у безпеці,
Тобі, здається, доводилося бувати в полі в Шалоні під час артилерійських стрільбищ і бачити, як од вибухів снарядів закипає вапнякова земля Марни. Наче шматки карбіду, що його в ліцеї ми кидали до чорнильниць, вона набухає, здіймається, кипить серед гуркоту вибухів. Так от, щось подібне діялось і там, але посеред пустелі, серед пітьми. Швидкість білого потоку на тлі чорного провалля усе збільшувалася, він прибував усе вище до нашого притулку. Буря не вщухала, грім гримів, і ще гучнішим за нього був гуркіт від обвалу частини скелі, яка враз, підмита водою, за кілька секунд розсипалася посеред бурхливого потоку.
Увесь цей час, годину чи дві, доки лютував потоп, ми з Моранжем, не промовляючи ні слова, стояли, схилившись над цим фантастичним котлованом, і заворожено дивилися. Дивилися невідривно з якимсь невимовним почуттям жаху, відчуваючи, як під могутніми ударами води хитається базальтова гора, де ми знайшли притулок.
Це було так прекрасно, що, гадаю, жодної хвилини ми не бажали, аби цьому велетенському кошмарові настав край.
Нарешті сяйнув промінь сонця. Лише тоді ми перезирнулися.
Моранж стиснув мою руку.
— Дякую, — сказав він просто. І, усміхаючись, додав: — Загинути отак, утопившись посеред Сахари, було б претензійно і смішно. Ваше розумне рішення дало нам змогу уникнути такого парадоксального кінця.
О! Чому тоді не зноровився його верблюд і не впав разом з ним у потік! Не було б того, що сталося згодом. Про це я думаю в хвилини розпуки. Але я казав тобі, що швидко опановую себе. Ні, ні, я не шкодую, не можу шкодувати про те, що сталося потім.
Моранж покинув мене і пішов до невеликої печери, звідки долинало задоволене мурмотіння верблюдів. Залишившися на самоті, я спостерігав за потоком, який все ще підіймався під натиском бурхливих хвиль. Дощ уже вщух. Сонце світило на небі, яке знову стало синім. Я відчув, як напрочуд швидко висихає мій одяг, що хвилину тому був абсолютно мокрий.
Чиясь рука лягла на моє плече. Моранж знову був поряд. Дивним усміхом проясніло його обличчя.
— Ходімо, — сказав він мені.
Заінтригований, я рушив за ним. Ми увійшли до печери.
Отвір, достатній, щоб крізь нього пройшли верблюди, пропускав світло. Моранж підвів мене до однієї із стін.
— Подивіться, — сказав він, не стримуючи радості.
— А що тут?
— Хіба ви не бачите?
— Бачу багато туарезьких написів, — відповів я трохи розчаровано. — Але ж я вам, здається, казав, що погано читаю тіфінагське письмо. Хіба ці написи цікавіші за ті, котрі вже не раз нам
— Придивіться до них, — сказав Моранж.
У голосі його лунала така тріумфальна інтонація, що я зосередив свою увагу. Я дивився.
Це був напис, де літери розташовувалися у формі хреста. У цій пригоді він відіграє досить важливу роль, тому я накреслю його. Ось:
ї
… — + —.
.
.
.
Хрест було намальовано старанно, літери досить глибоко вкарбовано в скелю. Хоч на той час я був не дуже обізнаний з наскельними написами, проте відразу зрозумів, що цей належить до сивої давнини.
Моранж розглядав знаки, радіючи дедалі більше.
Я здивовано подивився на нього.
— Що ж скажете тепер? — запитав він.
— Що ви хочете, аби я сказав? Повторюю, я не великий знавець тіфінагського письма.
— Хочете, я вам допоможу? — запропонував мій товариш.
Цей урок берберської епіграфіки видався мені після всього щойно пережитого не дуже своєчасним. Але Моранж так радів, що мені шкода було псувати йому настрій.
— Отже, — почав мій товариш цілком спокійно, наче стояв біля шкільної дошки, — у цьому написі ви помічаєте передусім те, що знаки повторюються і утворюють форму хреста. Це означає, що те саме слово повторюється двічі: знизу вгору і справа наліво. Слово має сім літер, четверта з них зображена у самому центрі композиції. Таке розташування, унікальне в тіфінагській епіграфіці, не може не привернути увагу. Але далі ще цікавіше. Тож розшифруймо.
Раз у раз помиляючись, я з допомогою Моранжа нарешті спромігся прочитати одне слово.
— Ну що, зрозуміли? — підморгуючи, запитав Моранж, коли я скінчив свою вправу.
— Нічогісінько, — відповів я трохи роздратовано. — Розібрав лише літери: а, н, т, і, н, г, а: Антінга. Такого слова, ні подібного до нього, я не зустрічав у жодній з відомих мені сахарських говірок.
Моранж потер руки. Радість його все зростала.
— Маєте рацію. Саме тому ця знахідка унікальна,
— Чому?
— Справді, нічого подібного немає ні в арабській, ні в берберській мовах.
— Отже?
— Отже, мій любий друже, перед нами слово чужої мови, написане тіфінагськими літерами.
— До якої ж мови, на вашу думку, належить це слово?
— Почнімо з того, що, як вам відомо, літери «є» у тіфінагській абетці немає. Тут вона замінена фонетичним знаком, найбільш близьким до неї: «г». Поставте замість нього у цьому слові літеру «е», і ви отримаєте…
— Антінеа.
— Антінеа. Чудово! Перед нами грецьке слово, відтворене мовою тіфінаг. Гадаю, що тепер ви погодитеся зі мною І визнаєте, що моя знахідка становить певний інтерес.
Того дня ми більше не поверталися до тексту. Раптом до нас долинув розпачливий, сповнений жаху крик.
Вискочивши з печери, ми побачили дивне видовище.
Хоч небо було вже зовсім чистим, потік котив свої шумливі жовтопінні хвилі, і важко було передбачити, коли вода почне спадати. Посеред цього потоку безпорадно борсалося щось дивовижне — сірувате й кволе.
Але найбільше вразило нас те, що Бу-Джема, завжди такий спокійний, кинувся, мов навіжений, через уламки скель, ніби навздогін цьому дивному клубку.