Арсен
Шрифт:
А потім настав той час, якого я чекав — ніч. І руки мої аж свербіли від передчуття, що скоро в них опиниться коробка з-під гаванських сигар…
Коробка з-під гаванських сигар
Я сидів на своєму ліжку біля вікна і дослухався, чи всі в хаті заснули.
У вікно світив місяць. І хоча він був доволі яскравим, цього освітлення виявилося замало. Я згадав, що на горищі БРТ сунув у кишеню свічку, яку мені дала Айрес. Дістав її, знайшов на підвіконні сірники і запалив вогник. Він блимнув і весело розгорівся.
Тепер —
Я витягнув свою знахідку з-під матрацу і погладив шорстку поверхню рукою — на долоні лишився рудий слід. Разом з іржею з кришки осипався і пил від засохлої фарби. Малюнок, і без того нечіткий, зник у мене на очах. Я спробував піддіти кришку нігтем, але вона не піддавалася — так зсохлися обидві половинки. Довелося взяти ножиці.
Я почав обережно відгинати краї коробки по всьому периметру. Відчував себе варваром, який псує останню родинну реліквію.
Метал піддавався досить легко, буквально кришився. І нарешті я повністю вивільнив покришку з-під шару іржі. Перед тим, як відкинути її, я глибоко вдихнув.
І несподівано подумав про те, що під напівзотлілою покришкою може бути чиєсь життя! Життя проминуле. А чи варто ворушити його?
А потім вирішив — варто! Адже Юля любила повторювати, що в житті нічого не буває випадковим. І якщо я вже взявся до справи дізнатися про свій рід більше, — треба йти до кінця. Можливо, ця коробка чекала саме на мене? Недаремно ж мене назвали Арсеном!
Я рішуче зняв покришку з коробки і з хвилюванням зазирнув усередину.
Що там побачив? Стосик паперу, перев'язаний стрічкою. На ньому лежала брошка з почорнілого металу. Я вийняв її і підніс ближче до світла. Це була квітка з непрозорим чорним камінцем посередині. Я протер брошку краєм сорочки. Вона тьмяно зблиснула. Мабуть, вона належала Нійолє…
Відклав брошку і дістав папірці. Стрічка, якою вони були перев’язані, порвалася в моїх руках. Я злякався, що і папірці також можуть розсипатися, тож якомога обережніше почав розбирати їх. Вони справді осипалися по краях і були схожі на сухе листя з гербарію. До того ж, кожен наступний аркуш був ніби склеєний з попереднім — так їх спресував час.
Я прийшов у відчай! Зараз усе знищиться, розтане, розкришиться саме собою. Але мені все ж вдалося розікласти на підвіконні всі п’ять маленьких аркушів. Вони були списані нерівним, незрозумілим почерком. Літери розпливчасті, подекуди просто розмиті. До того ж, я не міг розібрати ані слова. Як і казав дідусь, то була якась інша мова. Але не англійська, не французька. Деякі літери я взагалі бачив уперше.
Вирішив перепочити і ще раз зазирнув до коробки. До дна було щільно припасовано ще один папірець.
Я перевернув коробку, постукав по ній — звідти випала фотокартка! Мабуть, дід Олег її просто не помітив, коли відкривав коробку вперше.
З хвилюванням я розглядав світлину. На ній, мов із туману, проступало дві постаті — юнака й дівчини. Одразу ж упадало в око те, що пара була неймовірно красивою. Особливо дівчина. Очі у неї були — не брешу! — майже на півобличчя. Біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона була у світлій сукні
Юнак дивився серйозно. Його рука лежала на плечі дівчини. Він теж був красивим — високим, струнким, в елегантному чорному костюмі з білою смужкою. З охайно зачесаним назад волоссям. Його риси здалися мені знайомими. Він був схожим на діда Олега і… трошки на мене, якби мені було років двадцять.
Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє.
Так ось якими вони були! Молодими, гарними, закоханими…
Мабуть, сфотографувалися перед поверненням додому. Ще не знаючи, яка доля їм випаде. Я зітхнув і поклав світлину поруч із аркушами.
Знову взявся до розглядання літер і слів.
І прийшов у відчай. Сидів, втупившись в аркуші, мов очманілий. Нічого не зрозуміло. Суцільні чорнильні плями і невідомі літери.
А потім мене мов струмом вдарило: це писала Нійолє! Вона ж була родом з Прибалтики! З Литви! Ось чому ніхто досі не зміг прочитати цього листа!
Але ж — як його прочитати? Я замислився. Звісно, якби я був у себе вдома, побіг би до книгарні в пошуках словника. Або до бібліотеки.
Тут теж є бібліотека, але навряд чи там знайдеться словник литовської мови. Як бути?
І мені на думку спав… Інтернет. Там є все. Має бути і литовський алфавіт, і програма перекладу. Але де знайти Інтернет у селі? У кого він може бути?
Звісно, у когось із мешканців є комп’ютери. Можливо, навіть, у багатьох. Може, є і в бібліотеці, й на пошті, й у сільській раді. Але хто мене туди пустить? Певна річ, є комп і у Федора. Але ж я з ним посварився. До того ж, треба буде просити — а як попросиш, якщо ми тепер вороги? Або він, судячи з усього, запросить за послуги чималі гроші. Цю ідею я відкинув.
І одразу прийшла інша: комп'ютер має бути в БРТ! Звісно! Адже Яків Степанович — науковець. Мені одразу ж закортіло бігти до БРТ. Я вже навіть скочив і почав збиратися. Але поглянув на годинника і жахнувся — на вулиці глупа ніч! Треба дочекатися ранку, піти до Айрес, попроситися до компу. Вона не відмовить — це точно. Але як дотягти до того ранку, якщо переді мною лежить ключик до таємниці? Ох…
Що я знаю про литовську мову, — подумав я? Зовсім нічого. В школі ми вчимо англійську. Отже, поки що ці аркушики, списані нерозбірливим почерком із багатьма чорнильними «сльозинами», для мене суцільна загадка.
Але я мушу її розв'язати!
Шкірою відчуваю, що саме тут і криється таємниця Макарового золота…
Не пам’ятаю, як я провів залишок ночі й ранок! Чесно — не пам'ятаю.
В голові цокав годинник: шоста година ранку, сьома, восьма… На старт!
Із-за столу зірвався, ледь надкусивши налисник, крикнув з порогу бабусі, що повернуся пізно. Навіть мала Нійоле не змогла мене наздогнати.
Мчав до БРТ, мов торпеда. Мало не протаранив хвіртку — аж лобом об неї стукнувся.