АМтм

Іздрик Юрій Романович

Вона облизує пальці, нахиляється над столом, зазирає канапці під спід, ловить краплі губами. Хмарочос, — знову пересмикує Ездру. Холодна кава і мокрі канапки — отак-то снідає жінка, котра насправді є тобою.

Далі ти бачиш, як вона бере з таці помідор, пурпуровий, як сотня deep purple, підносить його над мушлею, обливає окропом, шпарячи собі пальці, а потім за допомогою складаного ножика з перламутровою ручкою починає оббирати зі шкірки. Шкірка знімається неохоче, певно вода була недостатньо гарячою, але вона старанно віддирає шматок за шматком, вона просто безжальна, ця жінка, котра насправді є тобою. Нарешті помідор втрачає пихатість і блиск, вона

із співчуттям дивиться на його скривавлене беззахисне тіло, а потім викидає в смітник.

Ездрі здається, що так продовжуватиметься без кінця — вона раз-по-раз братиме новий овоч і, почистивши, викидатиме в сміття, та раптово він усвідомлює, що зерно неспокою криється в іншому — не в смітті, не в канапках, не у вікнах, котрі нібито виходять на затоку — просто чийсь тихий голос промовляє, ніби у горах так само буває сніг.

«У горах теж буває сніг», — шепоче ніжно ворог.

На позір це звучить звичайно, тривіально навіть, але Ездра знає, що гасло це — не що інше, як нахабна дезінформація.

Він зривається з місця, жбурляє ножа, недочищений помідор і вибігає в кімнату. Там, гарячково вигортаючи з шафи речі, починає збиратися. Він натягує одяг просто на нічну білизну, і це незвичне відчуття на тілі допомагає забути про нестерпність самої лише думки — вийти зранку надвір. Він натягує джинси, потім скидає їх, вбирає шкарпетки (одна з них чорна, інша — сіра і на розмір менша), заправляючи в них спіднє, хапає ще одні штани, просторіші, плутається в рурах грубого светра, влазить у плащ, недбало загортаючи всередину комір, і, защіпаючи на ходу черевики, випадає з помешкання. За порогом згадує, що не розсунув фіранок, але повернутися в цей момент означало б поразку, означало б знову нікуди не піти, не зробити нічого. Треба рушати зараз, поки в мозку ще пульсує ця невірогідна думка: «в горах так само буває сніг». Ездра замикає двері і йде. На сходи знову хтось насипав піску. Певно, діти. Кляті діти. Ездра ненавидить дітей. Як, зрештою, іще багато кого. Та сьогодні ненависть його якась млява, так — неприязнь радше.

Надворі безкарно владарює сонце. Таке, яким воно було 8 хвилин тому.

Ездра прямує вулицею, від незвички рухаючись трохи боком. Очі, звиклі до напівтемряви, майже сліпнуть, від кисню паморочиться в голові, пробирає піт. Мабуть, знову весна.

Швидко. Ездра йде швидко. Він ніколи не біжить. Він добре плаває, може й танцювати кілька годин поспіль (sic!), але бігати — ну ето уж ізвінітє. Він просто йде якомога швидше, минаючи кіоск нон-стоп, колишній книжковий магазин, в котрому тепер гніздиться дешева забігайлівка, бочку з-під пива, що торгує молоком, забрьоханий базарчик, перехрестя, платну стоянку і безплатний пам'ятник Габермасу з букетом зів'ялих гвоздик на постаменті. Далі Ездра бачить предивну картину: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робить своє діло цілком незворушно, вона здивовано прислухається до несподіваного щастя, а довкола бігає зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавулять, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Дорогу перегороджено, але авто слухняно гальмують, водії не сигналять роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджають це збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулює на зустрічну смугу, а крізь вікна видно заздрісні погляди пасажирів.

Тільки Ездра не стишує крок. Він йде і йде. Він хоче вийти з міста ще до полудня, побачити гори і пересвідчитися, чи дійсно на них лежить сніг.

Поступове перетворення міста в довколишній ландшафт зазвичай буває непомітним. Завжди залишається якийсь

паркан, чи залізничний перехід, а чи іржава цистерна на узбіччі, котра ще нібито належить місту, а в той же час уже сама по собі. По праву руку Ездра бачить здиблений кам'янистий рельєф і білі пасма на вершині. Першої миті він навіть зупиняється від несподіванки, але потім згадує, що це фабричний кар'єр, а оте біле зверху — відклади калійної солі. Він рушає далі, перетинає галявину, рівчак, долає пагорб і заглиблюється в ліс. Так він, увійшовши в зону прозорого повітря, втрачає останню можливість розгледіти на горизонті засніжені вершини.

Тепер він шукає воду. Шукає ріку. Шлях до ріки йому підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються близько води. І справді незабаром він опиняється над урвищем — внизу клекоче потік. Ездра знаходить крихітну стежку — не стежку навіть, а ледь помітні на стрімкому схилі уступи — на них ледве можна поставити ногу. Хапаючись за гілля, кущі та камені, Ездра спускається вниз. Ноги ковзають по мокрій глині, і кілька разів він мало не зривається з кручі. Врешті в якийсь момент зависає над прірвою на півдорозі й розуміє, що ні повернутися, ні рушити далі не зможе. Тримаючись за оголені корені дерева, він хоче визначити його назву. Мабуть, вільха. Втім, певності немає. Ботаніку погано в школі вчив, небога. Хоч трави і дерева багато чого могли б сказати про природу речей. Речей як таких. Та вже не нам, не нам.

Від нічого робити Ездра роздивляється довкола і раптом внизу, коло самої води, на пласкому блискучому камені помічає якийсь предмет. Це може бути вибілена кістка, презерватив, сигаретна пачка абощо. Ездрі хотілося б знати, що саме, та це, здається, неможливо. Зрештою, думає він, так воно мабуть і краще. Не знати. Здогадуватися. Припускати. Давати шансу. Very well.

Мушу додати, що Ездрі в тому завішенні було майже комфортно. Жодних голлівудських штучок: камінь з-під ноги не зривався, коріння не одривалося, й вологої руки згори ніхто не подавав.

Я не подавав, якщо вже бути точним. Натомість став навколішки і заглядав на Ездру з цікавістю.

— Земний свій шлях пройшов до середини, а далі ні туди, ані сюди, — зімпровізував я, і Ездра підняв голову. Мовчав. Тому я продовжив:

— Причому «земний» в даному випадку дослівно. Краще навіть сказати «земляний». Кадастри там, геосинкліналі. І що пан на це?

— Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? — запитав Ездра.

— Я, я, ковалику, а хто ж іще.

— Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу?

— Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття.

— Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню.

Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися.

— Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає.

— Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся.

— Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість.

 — Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята.

— Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси?

— Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос.