Адепт
Шрифт:
Ні до, ні після того дня не бачив я гарнішої жінки, аніж Менгі. Навіть святі слова Пісні над піснями не здатні піднестись до баченого мною у вечір Зеркелева. Менгі-ханум була вища від жінок степових родів, струнка й повногруда, а шкіра її була біліша за мармурові колони Палатійського палацу [60] . Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоїх — мов намисто, руками вправними витончене!» У дикій красі своїй стояла вона, відкинувши голову, і сміялась, а руки її, прикрашені браслетами, спочивали на плечах коханця…
60
Палатійський
Так побачив я з волі Єдиного минущу досконалість світу сього, і скажу істинно: якщо диявол спокушав пустельників Єгипетських, набуваючи образу жінки, подібної до Менгі-ханум, то праведність цих мужів заслуговує на вселенське здивування.
Я ж був тоді лише юним поганином — тож не дивно, що від баченого бісівська хіть опанувала моє єство. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру і пестощі, на проникнення і тремтіння плоті, і палав від бажання.
Раптом за моєю спиною, у глибинах болота, пролунав страхітливий зойк смертельно наляканої людини. І не встигло відлуння того зойку заблукати поміж тополями острівця, як могутнє ревіння незнаної істоти донеслося звідтіля ж.
Зойк і ревіння почули на галявині. Ібрагім повернувся і побачив мене. Я не став чекати — побіг. Уже добігаючи до чагарника відчув, як щось вдарило мене в спину. То була стріла Ібрагіма — і тільки Людятина кольчуга врятувала мені життя. Від удару я впав у сморідну багнюку, але знов почулося ревіння — зовсім близько. Звук цей підняв мене на ноги і в примарному місячному сяйві я побачив щось велетенське, чорне і невідпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острівця.
Розбризкуючи воду, спотикаючись і падаючи, втікав я від чудиська. Тепер, на віддалі багатьох років від днів проведених у буртаських землях, мені здається, що Зеркелев не гнався саме за мною — інакше б я від нього не втік. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крізь багву і не чув за собою Драконового ревіння.
Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду — Бузан. В очереті мені пощастило знайти плавучу колоду і, тримаючись за неї, вибратись на сухий берег. На світанку я дістався до полишеного мешканцями буртаського селища і впав від утоми на травнисту обалину напівзруйнованої землянки. Біля полудня у селище завітав вершник — Самуїл, син Єзекії, один із Саркельських мисливців.
Самуїл розповів, що на стоянці мисливців Ерге-багатура теж чули зойк і ревіння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку ані Дракона, ані тих, хто ходив дивитись на Зеркелевів шлях, не знайшли.
Вже на сході сонця мисливці-буртаси витягли з болота непритомну Менгі. Рятівники якраз почали ґвалтувати напівживу жінку, коли їх заскочив Ерге-багатур і порубав хтивих невдах на шматки. На острівці знайшли скривавлений обладунок Ібрагім-кучука та руйнівний слід Дракона. Пінхас, Ярамаг-тархан та провідник щезли безслідно.
Невдовзі після мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: під час пошуків щезло двоє слуг Ярамаг-тархана. Самуїл припустив, що вони втекли до гузів на лівий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нічну пригоду і я розповів йому все, окрім баченого на острівці.
Свою дружину,
«Я не сказав нічого», — відповів я на німе запитання. І очі Менгі закрилися і відкрилися знову безоднями вдячності. Вона зняла з руки золотий браслет, прикрашений великим рубіном та хитрою застібкою у вигляді лев'ячої голови, і віддала його мені…
Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсім інакше, ніж Желянська вить. Бовван Арпавута був уміщений у найдальший закуток величезної печери, яку буртаси викопали на східному боці священного пагорба Карахел над річкою Огар. Верхівку Карахела прикрашали чотири білі камені, що їх буртаси називали «зубами Арпавута». В печері жили славетні на всю північну частину ойкумени цілителі і волхви Мукулу та Стояр — старезні діди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували ціле містечко, добра половина мешканців якого були родичі цілителів — їхні діти, онуки, правнуки, незлічимі дружини та наложниці. Розбійники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивої вдачі Арпавута, — тож містечко було ситим і буяло безпечним життям. Тисячі хворих приносили в капище срібло і золото, дарували Арпавутові ягниць і жінок; ось і Ерге-багатур наказав мені передати Мукулові і Стояру п'ять золотих візантійських статерів, на які у Саркелі можна було б купити великий табун невтомних печенізьких коней.
Менгі-ханум як поважну особу цілителі поклали в самій печері, біля шкіряної завіси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого ідола могли бачити безкарно лише троє — Мукулу, Стояр і найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував біля ліжка Менгі невідступно і виконання найменших її примх наповнювало мене дивним спокоєм і щастям. Менгі дозволяла мені гладити її блискуче чорне волосся, білу шкіру, але коли я, у бісівській спокусі, пробував застромити руку під повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене і погрожувала заверещати…
Ерге-багатур навідувався у капище кожні три дні, розповідав про марні намагання знайти лігво Дракона. Невдачі озлостили його, і навіть горді мешканці Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.
Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.
«Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки?» — спитав цілитель.
«У виті Желянській», — відповів я.
«Силеник ще живий?»
«Вбили рік тому».
«Хрестопоклонники?»
«Не знаю».
Стояр помовчав, а потім сказав: «Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий».
«Чому книжна мудрість погана?» — здивувався я.
«У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все».
«Де ж та Книга? — спитав я. — Ніколи не чув про неї».
«Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо — зоряне і денне. Всі знаки на ньому — інших не треба».