95-16

Рудзький Ян

Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».

— Коли це сталося?

— Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?

Шель завагався.

— Ні. Ми були добрими знайомими.

— Ви не німець? — допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.

— Я приїхав з Польщі.

— Ага. І вас пустили?

— Як бачите.

Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.

— Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав

мене… — повторював Шель, вражений несподіваною звісткою.

Вона ще раз обвела його пильним поглядом і, відступивши, промимрила:

— Ну то заходьте. Я не можу тут стояти, бо лишила молоко на плиті.

Шель мовчки пішов за господинею. Жінка ввела його в кухню, звідки нудотно пахло підгорілою капустою. Тут панував надзвичайний гармидер. На столі височіли гори немитого посуду, навколо плям і залишків їжі було повно мух, гладкий кіт вилизував горщики, що стояли під раковиною.

— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка, підходячи до газової плити.

Шель озирнувся. На стільцях валявся одяг. Відставивши чемоданчик, поляк зняв з одного стільця брудні черевики і сів.

— Що б ви хотіли про нього знати?

— Якомога більше. Бачите, фрау…

— Гекль.

Шель вклонився:

— Моє прізвище Шель.

— Гм, — буркнула жінка.

— Я знав Леона Траубе ще з часів війни. Ми разом були в концентраційному таборі у Вольфсбруку. Коли прийшли союзники, я повернувся до Польщі, а Леон лишився тут. Ми листувалися, він знав, що я приїду…

— Ага, — взялася в боки жінка і, опускаючи очі, з удаваним смутком мовила: — Траубе повісився.

— Що?!

— Ви ж чуєте, повісився. На гаку від занавісок. — Фрау Гекль вимкнула газ під горнятком, що стояло на горілці. — А знаєте, перед тим я бачила тривожний сон. Мені снилося, що випали зуби — це неодмінно віщує клопіт! Сни завжди збуваються! Вранці, підмітаючи сходи на другому поверсі, я побачила, що двері в його кімнату прочинені. Постукала, але ніхто не озвався: я ввійшла і… — жінка скривилася, — побачила його. Це було жахливо. Вирячені очі, з відкритого рота стирчить фіолетовий язик. Ой леле! До смерті не забуду! Потім наскочила поліція… Вчора бідолаху поховали. На кладовище прийшло всього кілька чоловік. Родичів у нього не було, мати померла зразу ж після війни, — розповідала вона зворушено.

У Шеля було таке враження, ніби він дивиться на екран і бачить фільм, у якому всі кадри невиразні, розпливчасті. Не міг збагнути суті цієї звістки: Леон — і самогубство! Як це зрозуміти? Правда, з неймовірною подією можна було пов'язати неясні слова Леонового листа. Тут, безумовно, сталася якась трагедія, а він, Шель, приїхав занадто пізно…

— Я не думала, — вела далі фрау Гекль, скориставшися з мовчанки гостя, — що такий спокійний і ввічливий квартирант може бути таким жорстоким. Уявіть, скільки клопоту він завдав мені і скільки це мені коштувало здоров'я! Я вдова й ледве зводжу кінці з кінцями, а це надовго може зіпсувати репутацію. Я розумію, що він був хворий і нещасний, але ж вішатися, та ще в моєму домі…

— Леон хворів?

— Хіба ви не знаєте? Три роки хворів на сухоти. Бідолаха намучився страшенно! — Жінка витерла краєм фартуха вдавану сльозу. —

Лікарі не покладали на нього великих надій, але так покінчити з собою — це щось ненормальне. Він жив тут п'ятнадцять років, мав би якось зважити на репутацію самотньої жінки.

Рудий кіт, вилизавши горщики, неквапливо підійшов до Шеля і почав тертися об його ноги. Той мимохіть погладив кота. Звістка про Леонову хворобу була зовсім несподівана. Невиліковна хвороба могла зрештою довести до трагічного кроку, але як пояснити тривожний лист і те, що Траубе, знаючи про його приїзд…

— Леон працював? — спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.

— Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…

— Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?

— Я ж кажу вам. Жив дуже самотньо, нікуди не ходив. У нього теж мало хто бував, крім лікаря і пана Пауля, ну, і того мерзенного п'яниці — Лютце. Де вони познайомилися — цього я вже не знаю. Таких треба…

— Де він живе?

— Хто?

— Лютце.

— Живе? Вештається з одної харчевні до іншої! — Губи їй скривила злісна гримаса. — Кажуть, ви в Польщі маєте неабиякий клопіт з п'яницями, га?

Шель не відповів на її запитання.

— Але ж Лютце повинен десь спати, — наполягав він на своєму.

— Коли не спить у в'язниці, то живе в бункері за містом. Колишнє бомбосховище. Навіщо це вам?

— Я приїхав, щоб зустрітися з Леоном. А тепер мені хотілося б поговорити про нього принаймні з його знайомими.

Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:

— Guten Morgen, Herr Heinrich! [14] — гукнула вона.

— Mor'n [15] , — пролунала лаконічна відповідь.

— Гарний день, правда? — І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: — Це польські сигарети?

14

Доброго ранку, пане Генріх (нім.).

15

Доброго ранку.

— Польські.

— Смердять.

— Гм, — проковтнув ущипливе зауваження Шель. — Отже, Лютце був приятелем Леона?

— Ех, у п'яниці тільки один приятель на всьому світі — повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! — зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.

Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.

— А той Пауль, про якого ви згадували?

— О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…