...I жодної версiї!

Кашин Владимир Леонидович

Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.

Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.

Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.

Але

не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.

Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. "Швидка допомога", викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.

Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.

В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.

Через деякий час пiсля трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на пiвднi. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато рокiв, запросила його у гостi до Києва i незабаром вийшла за нього замiж. З цим чоловiком Адель прожила декiлька рокiв так само щасливо, як i з першим. Молодий чоловiк пiклувався про неї, не забував вечорами зустрiчати бiля театру з квiтами, i сусiди бачили, як вiн, проводжаючи дружину до лiфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, нiжно цiлував її.

I раптом… Адель потонула у власнiй ваннi. Оскiльки нiяких iнших версiй не було, прокуратура визнала трагедiю нещасним випадком i справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумнiви з приводу такого висновку у нього залишилися.

Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Iванович подумав, що не завадило б поцiкавитися дальшою долею колишнього чоловiка Аделi.

Старий лiфт, покректуючи, повiльно пiдняв полковника на восьмий поверх.

Вибравши з кiлькох рiзної форми i кольору кнопок на дверях, що залишилися вiд численних в минулому сусiдiв, ту, ближче до якої був наклеєний папiрець "Христофорова К.С.", Коваль подзвонив.

Пiсля другого тривалого дзвiнка з глибини квартири долетiли кроки, i жiночий голос за дверима спитав:

— Хто там?

Коваль вiдповiв, проте дверi не поспiшали вiдчинитися, i полковник

з посмiшкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму — двiрного вiчка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бiк.

Нарештi масивнi дверi рипнули, i в отворi з'явилася стара жiнка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на вiдвiдувача i промовила:

— Христофорової вдома немає.
– I раптом, упiзнавши Коваля, здивувалася i, потеплiвши поглядом, додала: — Сам товариш Коваль?

— Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. — Та i я вас упiзнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.

— Ласкаво просимо, — ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. — Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.

— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.

— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.

— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.

— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…

Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…

— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. — Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця… Я в людях розбираюся… Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.